оповідання

Ми обидві чекали на поїзд з Неаполя до Риму. Вона сиділа на сусідній  лавочці від мене і задумливо дивилася перед себе, як іноді кажуть, мала погляд  в нікуди. Дівчина була неймовірно гарна, вродлива такою природною красою, що художники мали б  стати в чергу, аби мати змогу намалювати цей чудовий образ, без жодної вади, без найменшого натяку на використання декоративної косметики.

    -- Яка гарна! -- думала я, зиркаючи раз-по-раз на дівчину.

    Дівчина була висока й гнучка, як берізка; чорне волосся лавиною спадало на плечі, закінчувало свій каскад на талії, а очі -- волошкові і великі, великі. Шкіра біла з ледь помітним дотиком сонця, що лиш відтінило ту красу.

    -- Бувають же такі гарні, що очей не відведеш -- подумала  я.

    -- Гарна італійка, мабуть, якась модель, або акторка, -- не переставала милуватися я дівочою вродою. Та не тільки я, а  й інші заглядалися на дівчину з неприхованою цікавістю.

    -- Тільки чомусь сумна, здається  плакала, бо чудові волошкові очі були червоні і в куточках  ще тулилася волога від недавніх сліз. -- подумала я. А може,  то так мені здалося, бо хто посмів би образити таку чудову красуню.

    Раптом в дівчини задзвонив телефон  і, о Боже! Вона розмовляла гарною українською мовою, з легким західницьким  акцентом, але без вживання діалекту, а правильною добірною українською мовою. Я аж заслухалася, такою  гарною і вишуканою була її мова. Дівчина говорила тихо, щось пояснювала, а очі наповнилися слізьми, що готові були бризнути з  таких красивих очей. Мені стало шкода, бо сама маю двох дочок, тому дівочі сльози мені болять, бо то сльози дитини, най навіть вона вже доросла. Дівчині було десь двадцять,  двадцять два роки, а це, погодьтеся, не так уже й багато. Для мене вона була молодою, але ще дитиною, яку хтось посмів образити, завдати болю і такі чарівні очі плакали.  Ще більший жаль, що ми були на чужині, а тут сльози не дивина.

    Під'їхав поїзд,  я зайшла у вагон і сіла. Дівчина зупинилася в дверях, шукаючи очима своє місце. Вона сіла поруч мене, ми купували квитки в один і той же час, тому й місця були поруч. Ми познайомилися, дівчину звали -- Оксана,  вона була родом з Дрогобича. До Риму шлях був не близький, то ми розговорилися. Оксана розповіла свою історію, мені й досі болить душа за ту дівчину. Історія досить неординарна і мені хотілося поділитися нею з вами. Але по порядку.

    Оксана вчилася в Дрогобицькому університеті на  факультеті психології, познайомилася з хлопцем, що навіть  жив недалеко, на сусідній вулиці. Він вчився в семінарії, готувався стати  священиком. Дівчина закохалася в гарного хлопця, вони були чудова пара. Оксана показала мені світлини, де вона була разом з Ігором. Обоє високі, статні, вродливі і розумні. Бачити поруч таких гарних і молодих, було приємно і  аж душа раділа, за таку чудову пару. Не можна було не милуватися, такі вишукані,

усміхнені і щасливі були вони на  знімках. Матінка-природа не поскупилася, дала їм все найкраще -- і   зріст, і стан, і вроду, і розум. Обоє наче змагалися між собою, а ну ж бо, хто з нас ліпший, але то не можна було визначити, такі витончені та досконалі були вони.  Хлопець зі спортивною постаттю і з такою зовнішністю зводив дівчат з розуму, але Оксана була йому до пари. Як на мене, то вона була навіть вродливіша за нього, але то моя така думка.

    Все в них складалося гарно й вдало, вже й батьки познайомилися між собою, радіючи за вибір своїх дітей.  Молоді любилися, це проглядалося на кожній світлині, вони світилися щастям і це відразу кидалося до очей; як сміялися, як трималися за руки, як дивилися одне на одного.

     Ігорю запропонували продовжити  навчання перед своїм освяченням, в Римі. Вчитися в Римі, при церкві,  заснованій Кардиналом Йосипом Сліпим, була не тільки велика честь, а ще й визнання здібностей та розуму. Такі пропозиції робили тільки найкращим семінаристам. Пройти навчання  і перед прийняттям сану можна було одружуватися, бо потім вже ні.
Ігор поїхав до Риму. Вечорами перед комп'ютером вони розмовляли про прекрасне  місто Рим, в яке Ігор просто закохався; про свої справи, про майбутнє весілля, про вінчання, яке  Ігор мріяв здійснити в Римі. Говорили годинами, відчуваючи сум і розлуку, але так обом було легше її переносити. Його розповіді про Рим завжди були дуже цікаві й змістовні, Оксана  неначе разом з ним ходила вулицями старовинного міста, роздивлялася його будинки палаци та парки. Ігор прислав багато світлин з римськими унікальними місцями, з чудовими й багатими на мистецькі шедеври церквами, про які Ігор знав так багато, що іноді вони сиділи перед комп'ютером мало не до ранку. Ігор звав Оксану приїхати і побачити на власні очі чудове місто. Уже  і батьки бачили, що дітям важко в розлуці і розшукали своїх знайомих, які на перший час могли допомогти Оксані освоїтися в незнайомому місті. Приїхавши до Риму, Оксана почала вивчати мову, яка їй сподобалася і давалась легко і швидко. Познайомилася з друзями Ігоря, сімейною парою, де чоловік вчився разом з Ігором, а жінка жила на квартирі і працювала. Знайшли роботу і для Оксани, бо сидіти без діла вона не хотіла, а доглядати  дітей їй подобалося. Їм було дуже добре вдвох, вони гуляли в недільні і святкові дні Римом, милувалися кожним куточком, кожною мозаїкою, пам’ятниками та скульптурними комплексами, блукали тінистими алеями Римських парків, ходили на концерти та виставки. Рим став для Оксани улюбленим містом, а ще коли був поруч Ігор, то й найкращим. Не проходило й дня, щоб вони не говорили про майбутнє весілля. Розуміли, що на це потрібні гроші, а тому, як випадала найменша можливість щось відкласти, то робили це з великою  радістю. І коли Ігорові запропонували поїхати на будову біля Неаполя разом з іншими студентами семінарії, він з радістю погодився. У дні літніх канікул багато хто шукав можливості заробити, а їм обом не хотілося звалити всі весільні витрати на батьків.