Глава 1 "Ідеально"

«У світі без годинників можна не поспішати. Усі правила, придумані людьми, тут не працюють».

— Ґенкі Кавамура, «Якщо всі кішки у світі зникнуть»

Якби мені трапився джин, я попросила б лише одне: щоб із цього світу зникли всі будильники.

Усі ці пищачі, дзижчачі пекельні пристрої.

Навпомацки знаходжу телефон на тумбочці й тисну «відкласти». За роки практики це займає секунд п’ять, не більше.

Наступного разу я прокидаюся о 7:40 й кілька секунд лежу, дивлячись у стелю.

Отже, сьогодні я відклала будильник уже вісім разів.

Особистий рекорд.

Ранок давно перетворився на набір механічних дій: кава, душ, макіяж, волосся, ще кава. Сніданок у цей список зазвичай не поміщається. Моя робота значно більше цінує хороший вигляд, ніж нормальне самопочуття.

Наливаю холодну каву в стаканчик із собачками й залишаю його біля раковини.

Тонік. Крем. Консилер.

Реклама бреше. Після всіх цих баночок людина не починає виглядати «свіжою та відпочилою». Максимум — трохи менш померлою.

Макіяж має бути майже непомітним: рожеві тіні, рум’яна, туш, блискітки в кутиках очей. Достатньо мило, щоб гостям було комфортно дивитися тобі в обличчя.

Лялька.

Підмальовую стрілки, роблю ковток кави й одразу шкодую про це. Трохи нудить.

Ранок у всій красі.

З волоссям доводиться воювати окремо. Зібрати кучері в акуратний пучок і пригладити чубчик так, щоб жодна волосинка не вибивалася, майже неможливо.

Голову вправо. Голову вліво.

Схожа на стюардесу.

Ідеально.

Знімаю м’яку піжаму й натягую форму. Як би я не ненавиділа корпоративні правила, виглядає вона справді красиво: бежева шовкова сорочка, темно-синій костюм, чіткі лінії, дорога тканина.

Усе продумано так, щоб персонал виглядав привітно й дорого.

Макіяж бездоганний. Волосся гладеньке. Усмішка правильна.

Тільки очі втомлені.

Надягаю годинник.

8:30.

Дорога до вокзалу займає п’ятнадцять хвилин, і це найкращі п’ятнадцять хвилин усього дня.

Весна пахне вологою землею й квітами. Біля спортивного майданчика дідусі роблять зарядку, повз пролітають метелики, а продавчиня фруктів традиційно стоїть біля лавки із сигаретою в зубах і таким виразом обличчя, ніби ненавидить усе людство.

Поруч її чоловік насипає корм вуличним собакам і лагідно їй усміхається.

Мені подобається за ними спостерігати.

І за книжковим прилавком біля станції теж. Через нього я майже щодня ризикую запізнитися на роботу.

Після переїзду до Японії в мене з’явилася дивна звичка — розглядати людей у потязі.

У вагонах збирається окремий маленький світ: офісні працівники в чорних костюмах, школярі в жовтих капелюшках, бабусі в кімоно, панки з яскравими ірокезами й пірсингом.

Чоловіки дрімають стоячи після нічних змін. Підлітки сміються в телефони. Дівчата поправляють ідеально рівне волосся у відображенні вікон.

Іноді я вибираю когось одного й починаю вигадувати йому життя.

Може, він бухгалтер.

А може, вечорами вирощує орхідеї й плаче над документалками про китів.

Чужі життя майже завжди здаються цікавішими за власне.

Потяг сповільнюється.

Моя зупинка.

Готель живе за своїми правилами. Тут усе побудовано навколо комфорту гостей: будь-яке прохання буде виконане, будь-яке хамство — проковтнуте разом із ввічливою усмішкою.

Хоча, якщо чесно, це навіть не особливість готелю.

Це особливість Японії.

Щойно приходиш на роботу, перестаєш бути просто людиною. Утома, злість, тривога й поганий настрій залишаються десь за дверима роздягальні разом із верхнім одягом.

А далі починається вистава.

Випрямити спину.

Усміхнутися.

Говорити тихо й спокійно.

Не показувати роздратування.

Особливо втому.

Іноді мені здається, що хороші працівники готелів — окремий вид мазохістичних перевертнів.

У нас навіть є інструкція, як правильно вибачатися перед гостями. Легкий уклін — за дрібні незручності. Глибший — якщо гість незадоволений. Якщо проблема серйозна, ти майже складаєшся навпіл.

Минулого тижня один чоловік накричав на мене через те, що в номері було «недостатньо тихо».

За вікном просто йшов дощ.

Потім він кинув картку-ключ мені під ноги.

Я підняла її, усміхнулася й чемно попросила вибачення, хоча в ту секунду мріяла вдарити його цією ж карткою по лобі.

Він навіть не подивився на мене.

Колись мені подобалася ця робота. Ще до переїзду я справді любила слухати історії гостей, радити хороші місця в місті й запам’ятовувати дрібниці про постійних відвідувачів.

Тоді навіть після важких змін усередині залишалося щось тепле.

Тепер залишилася тільки втома.

— Сьогоднішня тема зборів — зовнішній вигляд.

Менеджер стоїть перед нами з настільки ідеальною поставою, ніби його хребет зроблений зі сталі.

Конференц-зал пахне кавою й чистотою. Ми сидимо рівними рядами в однакових костюмах і більше схожі на декорації, ніж на людей.

— Деякі працівники не відповідають нашим стандартам.

Його погляд зупиняється на мені.

Ну звісно.

Я мимоволі торкаюся світлого пасма біля скроні.

— Як вам відомо, Японія славиться своїм високим рівнем сервісу. Гості очікують від нас ідеалу. А отже, усе повинно бути ідеальним.

Він робить коротку паузу й усміхається ще м’якше.

— І ви також повинні бути ідеальними.

У кімнаті раптом стає душно.

Я дивлюся у свій блокнот, щоб випадково не закотити очі просто йому в обличчя.

«Навіщо я сюди переїхала?»