Від спостерігача

Двері до кімнати матері піддалися з тихим, майже обережним скрипом — ніби навіть дерево тут пам’ятало, що голосно бути не можна. Повітря було іншим, густішим, просоченим старими парфумами, пилом і чимось невловимим, що не мало назви, але завжди стискало груди.

Марта зупинилася на порозі на кілька секунд довше, ніж потрібно. Не через сумнів — через відчуття, що вона заходить не в кімнату, а в чужий час, де все залишилося незмінним, окрім неї.

Артем сидів біля вікна, підтягнувши одне коліно до грудей. Його блокнот лежав відкритий, але сторінка була чистою. Це було майже тривожно — він ніколи не залишав білих сторінок.

— Ти не малюєш, — тихо сказала Марта, зачиняючи за собою двері.

Він не здригнувся, тільки трохи повернув голову, ніби почув її ще до того, як вона зайшла.

— Сьогодні не виходить, — відповів він після паузи, і в його голосі була дивна глухота, як після сильного шуму.

Марта підійшла повільно, не порушуючи ту крихку рівновагу, яка трималася між ними. Вона провела пальцями по спинці старого крісла, на якому колись сиділа їхня мати, і лише тоді опустилася навпроти брата.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

— Ти дивно дивився на нього, — нарешті сказала вона, ніби мимохідь, ніби це не було питанням, яке крутилося в її голові від самого холу.

— На кого? — Артем повів плечем, але це було занадто легковажно, щоб бути щирим.

— На Романа, — вона злегка схилила голову, уважно спостерігаючи за ним. Артем усміхнувся, але ця усмішка не торкнулася очей.

— Ти сьогодні занадто уважна, — сказав він, відводячи погляд до вікна.

— Я завжди така, — м’яко відповіла Марта. — Просто не завжди це показую.

Тиша знову лягла між ними, але вже інша — більш напружена, ніби натягнута струна.

— Він тобі подобається? — раптом спитав Артем, не дивлячись на неї.

Питання було настільки несподіваним, що Марта на мить втратила ритм.

— Це зараз має значення? — тихо перепитала вона.

— Для тебе — завжди має, — він нарешті подивився на неї. І в цьому погляді було щось тривожне, майже попереджувальне.

Вона ледь помітно напружилася.

Артем хотів щось відповісти, але в цей момент десь унизу розірвав тишу голос.

Гучний. Різкий. П’яний.

Марта заплющила очі, і в її грудях щось стиснулося — не страх, а знайоме, втомлене роздратування, яке з роками перетворилося на щось темніше.

— Знову він, — видихнула вона.

Артем уже підвівся. Різко, майже болісно.

— Сьогодні… — він стиснув кулаки. — Сьогодні він міг би хоч раз мовчати.

Марта пішла за ним, відчуваючи, як напруга в його спині передається їй, як електричний струм.

Вони вийшли в хол, і шум одразу накрив їх — голоси, кроки, сміх, дзенькіт посуду.

У холі було більше світла, більше людей. І посеред цього всього — Віктор.

Він стояв надто близько до однієї з офіціанток, тримаючи її за лікоть так, ніби це була не людина, а предмет, який можна не відпускати. Дівчина нервово всміхалася, намагаючись вивільнитися, але не наважувалася зробити це різко.

— Я ж сказав, не тремти, — голос Віктора був низьким і вже важким від алкоголю. — Я не кусаюся… якщо не попросять.

Кілька гостей удавали, що нічого не помічають.

Артем зупинився на мить, і Марта побачила, як у нього стискаються кулаки.

— Відпусти її, — сказав він.

Голос був спокійний. Надто спокійний.

Віктор повільно повернув голову.

— О, художник прокинувся, — він скривився в усмішці. — Ти щось переплутав, малий. Це не твоя галерея.

Офіціантка сіпнулася, намагаючись вирвати руку.

Кілька гостей нервово посміхалися.

Хтось удавав, що це нормально.

Артем зупинився.

Марта побачила, як змінюється його обличчя. Як зникає звична м’якість, як щось всередині нього різко, майже боляче ламається.

— Замовкни, — сказав Артем.

Тихо.

Але так, що кілька людей поруч обернулися.

Віктор засміявся.

— Що? Повтори. Я не почув.

— Я сказав — замовкни, — Артем зробив ще крок. — Хоча б сьогодні.

Усмішка на обличчі Віктора повільно зникла.

— Ти щось переплутав, — його голос став нижчим. — Я не твій однокласник, щоб ти мені…

Удар був раптовим.

Артем вдарив першим.

Не сильно, але достатньо, щоб склянка вилетіла з руки Віктора і розбилася об підлогу.

На секунду все завмерло.

А потім вибухнуло.

Віктор кинувся на нього, схопивши за комір і різко штовхнувши назад. Артем не втримався, вдарився об край столу, але одразу підвівся, відповідаючи ударом.

— Ти навіть сьогодні не можеш бути людиною! — крикнув він.

— Я і єдина людина в цьому домі! — гаркнув Віктор і вдарив знову.

Марта кинулася між ними.

— Досить! Обидва!

Але їх уже було не зупинити.

Віктор різко відштовхнув її вбік, і вона втратила рівновагу, але не впала — встигла схопитися за край столу.

— Вікторе, зупинись! — її голос зірвався.

Він не почув.

Артем знову кинувся вперед, і цього разу вони обоє полетіли на підлогу, збиваючи стілець, перекидаючи щось зі столу. Хтось закричав. Хтось кинувся рознімати, але ніхто не наважувався втрутитися по-справжньому.

Марта зробила крок до них.

І саме в цей момент Віктор різко підвівся, замахнувшись.

Удар, який мав прийтися по Артему, пішов трохи вбік.

І влучив у неї.

Світ на секунду спалахнув білим.

Вона навіть не одразу зрозуміла, що сталося — лише відчула різкий смак металу в роті і тепло, що повільно розливалося по губі.

Кров.

Вона хитнулася.

І в цю саму секунду хтось схопив її.

Міцно. Різко. Надійно.

Роман.

Він опинився поруч так швидко, ніби виріс із підлоги. Його рука лягла на її талію, притягуючи до себе.

Цього разу без жодної м’якості.

— Все, — сказав він тихо.