Дикий

Роман не поїхав у готель. Він дочекався, поки коридори університету спорожніють, а останній відлуння підборів Марти стихне десь біля виходу. Він стояв у тій самій рекреації, притулившись плечем до холодної колони, і роздивлявся свої руки, на яких досі відчувався примарний дотик її пальців.

Марк з’явився за десять хвилин. Він ішов неспішно, насвистуючи якийсь джазовий мотив, і крутив на пальці ключі від машини. Побачивши Романа, він зупинився, сперся на протилежну стіну й закинув голову, розглядаючи ліпнину на стелі.

— Ти перегнув.

Погляд Марка був уважний. Без звичної насмішки.

— Конкретніше, — спокійно відповів він.

— Аудиторія, — коротко кинув Роман. — Ти не просто тиснув. Ти вивів її на конфронтацію. Публічно.

— Це і була ідея, — Марк зробив ковток кави. — Подивитися, як вона реагує під тиском.

— Ти не «подивився», — голос Романа став жорсткішим. — Ти дав їй привід думати.

Марк поставив стакан на підвіконня.

— Вона і так думає, Роме.

— Тепер — швидше, ніж потрібно.

Вони дивилися один на одного.

— Вона почала складати пазл, — продовжив Роман тихіше. — І ти щойно підкинув їй половину деталей.

Марк повільно видихнув.

— Або я просто пришвидшив процес.

— Нам не потрібно «швидше», — відрізав Роман. — Нам потрібно — чисто.

Марк нахилив голову.

— Чисто? — легка тінь усмішки повернулася. — Це ти зараз серйозно?

Роман не відповів одразу.

—Вона підійшла до мене, поправила комір і запитала, чому моя права рука топить бізнес, який я приїхав рятувати. Вона почала ставити правильні запитання, Марку. Вона бачить розрив у нашій легенді.

Марк на мить завмер, перетравлюючи почуте. Його очі примружилися.

— І що ти їй сказав? Що я просто емоційний ідіот, який переплутав лекцію з вендетою?

— Я сказав, що ти провокатор. Але вона мені не повірила, — Роман почав повільно крокувати коридором, засунувши руки в кишені. — Вона бачить нас як «оцінювачів перед аукціоном». Це її слова.

Марк видав короткий, злий смішок.

— Знаєш, що я думаю? — тихо промовив Марк. — Я думаю, що ти боїшся не за план. Ти боїшся за неї. Тобі неприємно, що я роблю їй боляче, навіть якщо це частина гри. Роме, прокинься. Вона — Вербицька. І якщо ми дамо їй шанс, вона розірве нас обох, не кліпнувши оком. Навіть якщо ще сьогодні зранку ти ділив з нею шматок яєчні.

Роман мовчав. Його обличчя було наче висічене з граніту. Це вже було небезпечно близько до правди. Він стиснув щелепу.

— Ти будеш тримати дистанцію, — сказав він.

— Ні.

Відповідь прозвучала занадто швидко. І занадто впевнено. Марк не відводив погляду.

— Я буду робити те, що працює, — спокійно продовжив він. — А сьогодні це спрацювало. Вона відповіла. Вона включилася.

— Вона почала підозрювати.

— Вона почала думати.

— Ти забув, з ким ми маємо справу, — тихо сказав Марк. — Це не дівчинка з університету. Це Вербицька.

Він не договорив. Не треба було. Роман зробив крок вперед.

— Я сказав — обережніше.

Марк дивився на нього ще секунду. Потім — ледь кивнув.

— Добре, — спокійно сказав він. — Я буду… делікатнішим. Але якщо вона сама піде в вогонь — я не буду її витягувати.

Роман нічого не відповів. Він уже знав: Марк не відступить.

І, можливо, проблема справді була не в Марку.

А в тому, що Марта перестає бути просто частиною плану.