Від спостерігача

Номер люкс пахнув дорогою шкірою, міцною кавою та легким шлейфом перегару, який Марк притягнув із собою після вчорашнього рейду місцевими закладами. Світло з панорамних вікон різало очі, але Марку було байдуже — він розвалився в кріслі, закинувши ноги на скляний стіл, і з виглядом професійного дегустатора розглядав етикетку на пляшці віскі. Коли замок клацнув і Роман увійшов у номер, Марк навіть не поворухнувся. Тільки кутик губ злетів угору.

— О, припхався, — голос Марка був хрипким, але в ньому виразно чулася насмішка.

Роман мовчки скинув пальто на диван. Його сорочка була зім’ята, а на обличчі залягла тінь важкої ночі. Він підійшов до бару, налив мінералки й випив її залпом, відчуваючи, як холодна вода трохи протвережує думки.

— На цвинтарі був, — коротко кинув він. — А потім у придорожньому кафе. Смажив яєчню з Мартою Вербицькою.

Марк різко опустив пляшку. Його брови злетіли вгору, а на обличчі з’явилася та сама фірмова нахабна посмішка, яка зазвичай передувала дуже незручним запитанням.

— На цвинтарі? — перепитав Марк. — Скажи мені, що це була випадковість.

— Це була випадковість, Марку. Вона приїхала до матері. Я теж.

— Випадковість, яка затягнулася до сніданку в забігайлівці? — Марк підвівся, повільно підійшов до Романа й оперся ліктем про стійку бару. У його позі не було агресії, лише професійна настороженість. Роман поставив пляшку.

— Так.

Марк видихнув крізь ніс і провів рукою по волоссю.

— Чудово. Просто чудово.

Він зробив кілька кроків по кімнаті, а потім знову зупинився.

— Слухай, я навіть не проти драми. Справді. Це красиво: двоє дітей, які втратили матерів, знаходять одне одного серед каміння. Я б навіть продав це як сценарій.

Він нахилив голову.

— Але є маленька проблема. Ми не в кіно.

Роман мовчки дивився у вікно. Місто прокидалося — повільно, байдуже до чужих історій.

— Роме, — вже тихіше, але жорсткіше, — ти прийшов сюди не знайомитися. Ти прийшов ламати. Систему, людей, усе, що належить Вербицькому.

Він підійшов ближче.

— І вона — його дочка.

Роман повернув голову.

— Вона не він.

— Ні, — погодився Марк. — Вона гірше. Вона думає, що вона не він.

Це вдарило точніше, ніж будь-який крик. Роман стиснув щелепу.

— Вона не винна.

— А нам не потрібно, щоб вона була винна, — спокійно відповів Марк. — Нам потрібно, щоб вона була корисна.

Марк нахилився трохи вперед.

— Скажи чесно. Ти контролюєш це?

Роман не відповів одразу. Це була пауза, якої раніше між ними не було. І Марк це помітив.

— Чорт… — тихо видихнув він. — От тепер мені реально не смішно.

Він відступив на крок, дивлячись на нього вже без жартів.

— Ти їй брешеш, Роме. Щосекунди. Ти — не той, за кого себе видаєш. І коли вона це дізнається…

Він злегка нахилив голову.

— Як думаєш, вона швидше встромить ніж тобі в горло чи собі в серце?

Роман різко поставив пляшку на стійку.Сухий звук розрізав повітря.

— Я знаю, що роблю.

Марк дивився на нього ще кілька секунд. Наче зважував.

— Сподіваюся, — нарешті сказав він. — Я в університет. На відміну від деяких я слідую плану.

І пішов. Двері зачинилися тихо, але остаточно.