Від спостерігача

Сонце вже почало безжально висвічувати кожну порошинку в розкішній обідній залі маєтку. Стіл був накритий на чотирьох: ідеально біла скатертина, кришталь, що виблискував відбитками ранкових променів, і аромат свіжозвареної кави, яка сьогодні здавалася занадто гіркою. Віктор стояв біля високого панорамного вікна, нервово крутячи в руках порожній келих. Його очі, набряклі від безсоння та алкоголю, прискіпливо вдивлялися в під’їзну доріжку. Раптом він завмер. Чорний позашляховик Романа плавно зупинився біля ганку.

— Ну треба ж, — процідив Віктор, стискаючи пальці на склі. — Наш «рятівник» привіз блудну вівцю прямо до порога.

Олександр Павлович, який саме розгортав ранкову газету, навіть не підняв голови.

— Про що ти белькочеш, Вікторе?

— Про нашу дорогу сестричку, тату. Вона щойно випливла з машини Ворона. І, судячи з її вигляду, вони провели ніч не за обговоренням твоїх офшорів.

Батько повільно відклав газету. Його обличчя вмить перетворилося на маску з холодного каменю. У цей момент двері зали відчинилися, і ввійшов Артем. Він виглядав спокійним, але його погляд миттєво зафіксувався на спині Віктора.

— Що там такого цікавого, Вітя? — тихо запитав Артем, підходячи до столу. — Знайшов нову жертву для своїх жартів?

— Твоя сестра, Артемчику, здається, знайшла собі нового опікуна, — Віктор різко розвернувся, обличчя його палало від роздратування. — Поки ти малював свої хмаринки, Марта налагоджувала «горизонтальні зв’язки» з нашим новим партнером. Як тобі такий сюжет для картини?

— Стули пельку, — відрізав Артем, сідаючи за стіл. — Марта доросла дівчина, і якщо вона була з Романом, то це її справа. Принаймні він не пахне перегаром о дев’ятій ранку.

— Справа? — вигукнув Олександр Павлович, підводячись. — У цьому домі немає «її справ». Є інтереси сім’ї. Вперта, але послухалась мене. Це добре. Цей Роман повинен бути в неї на повідку.

Двері знову відчинилися. Марта зайшла в залу впевненою ходою, хоча легка розпатланість волосся та вчорашній одяг видавали її з головою. Вона несла в собі той дивний спокій, який здобула в придорожньому кафе, і це лютило Віктора ще більше.

— Доброго ранку, — вона спокійно сіла на своє місце, ігноруючи важку тишу. — Кава ще гаряча?

— Де ти була, Марто? — голос батька вібрував від стримуваного гніву.

— На цвинтарі, — вона підняла очі на Олександра. — Там було тихіше, ніж тут.

— А Роман? Він теж раптово відчув потяг до некрополів? — Віктор підійшов до її стільця, схиляючись над нею. — Чи він просто підібрав тебе на трасі, як...

Марта повільно повернула голову до брата. Її погляд був настільки гострим, що Віктор мимоволі відсахнувся. — Він прийшов до своєї матері, Вікторе. Тобі це слово знайоме? Чи ти пам’ятаєш лише колір купюр, які тато кладе тобі в кишеню?

— Ти переходиш межу, — просичав Віктор. — Ми бачили, як ви прощалися. Ти виглядала занадто... задоволеною як для відвідувачки могил.

Артем ледь помітно всміхнувся, дивлячись у свою тарілку.  Олександр Павлович теж розплився в задоволеній посмішці.

— Молодець, Марто. Я радий, що ти відкинула свої дитячі образи. Роман — людина великого майбутнього. Громов натякнув, що якщо наші сім’ї стануть ближчими, то лондонський контракт підпишуть скоріше чим ми планували.

Марта повільно розмішувала каву, хоча та була чорною. Вона слухала їхні захоплені плани про мільйони, про Лондон, про велич сім’ї Вербицьких, і всередині їй хотілося сміятися. Гірким, гострим сміхом. Вони годували вовка зі своєї руки, думаючи, що це породистий пес, який принесе їм здобич.