Марта.

Після занять я одразу поверулась додому. Я штовхнула важкі двері, очікуючи побачити звичний холод порожніх залів, але натомість спіткнулася об густу, майже відчутну на дотик напругу. У центрі вітальні, біля старовинного рояля, стояв Артем. Він не був схожий на переляканого хлопчика. Високий, точений, у простому лляному піджаку, він стояв спиною до дверей, розглядаючи портрет матері. Поруч на підлозі лежав масивний шкіряний тубус.

— Ти приїхав раніше, — я видихнула, кидаючи сумку на крісло.

Артем повільно обернувся. У його погляді не було страху — лише глибока, випалена сонцем Італії втома і та сама гострота, що була й у мене. Ми обоє були дітьми Олександра Вербицького, і як би Артем не розтирав фарби, під ними все одно був свинець.

— Рим стає занадто тісним у цю дату, Марто, — голос брата прозвучав низько і спокійно. Він підійшов і міцно, майже до хрускоту в ребрах, обняв мене. — Здавалося, якщо я залишуся там в цей день, я просто зафарбую небо чорним. П’ятнадцять років... Здається, цей дім чекав саме на цю цифру, щоб остаточно нас дожерти.

— О, подивіться-но! Наш Рафаель повернувся. — з верхньої галереї пролунав роздратований голос Віктора.

Віктор спускався сходами, похитуючи келихом коньяку. Його очі вже були злегка затуманені алкоголем, але жовчі в голосі не поменшало.

— Вікторе, — Артем навіть не здригнувся. Він просто розвернувся до нього, зберігаючи ту саму художню відстороненість. — Бачу, твій раціон не змінився. Коньяк замість сніданку, обіду та совісті.

— О, заговорив! — Віктор зупинився на останній сходинці, майже впритул до Артема. — Приїхав поплакати на могилі? Чи, може, сподіваєшся, що тато виділить тобі частку в компанії за твої «заслуги» перед мистецтвом?

— Мені не потрібні твої гроші, Вікторе, — спокійно відповів Артем. Його пальці нервово сіпнулися, і я знала цей жест. Він згадував вагу «Глока», який батько колись вчив нас чистити в підвалі. — Я приїхав лише тому, що вона була моєю матір'ю. На відміну від тебе, я пам'ятаю колір її очей, а не вартість її заповіту.

— Досить! — важкий, владний голос Олександра Павловича розрізав повітря, як гільйотина — всі за стіл.

Вечеря в домі Вербицьких завжди була виставою, де кожен актор знав свою роль, але сьогодні декорації здавалися занадто тісними. Стіл був накритий у малій їдальні — тій самій, де під стелею висіла важка кришталева люстра, що тихо дзенкала від кожного кроку нагорі. На срібних тарілках красувався запечений фазан із брусничним соусом, поруч диміла молода спаржа, перев’язана тонкими смужками бекону, а в центрі стояв караф із темно-червоним вином, що на світлі здавалося густим, як венозна кров. Батько сидів на чолі столу, монументальний і холодний. Віктор уже встиг «підігрітися» коньяком ще до першої зміни страв, а Артем просто розтирав соус по тарілці, не зробивши жодного ковтка.

— Спробуй птицю, Артеме, — голос батька розрізав тишу, як ніж м’ясо. — Кухар старався. Чи в Італії тебе привчили харчуватися лише сонячним світлом і макаронами?

Артем повільно підняв погляд.

 — В Італії принаймні не подають страв із присмаком заліза, тату.

— Що за натяки? — Віктор хмикнув, наливаючи собі повний келих вина. — Знову твоя художня шизофренія? Птиця як птиця. Смачна, дорога. Все, як ми любимо.

— Залізо — це запах крові, Вікторе, — я втрутилася, розрізаючи свій шматок фазана з такою силою, що ніж скреготнув об порцеляну. — Артем має на увазі атмосферу. Тобі не здається, що за цим столом забагато порожніх стільців? Навіть якщо вони фізично зайняті.

Батько відклав прибори. Цей жест завжди означав, що зараз почнеться «виховна година».

 — Марто, твій сарказм стає одноманітним. Артеме, ти приїхав на річницю. Я чекаю від тебе гідної поведінки, а не цитат із дешевих драм. П’ятнадцять років — це дата. Ми маємо показати місту, що родина Вербицьких міцна як ніколи.

— Міцна? — Артем нарешті відклав виделку. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація. — Ми — як цей фазан на тарілці. Красиво розкладені, запечені до золотистої скоринки, але всередині — мертві. Ти хочеш влаштувати шоу для преси на цвинтарі? Тобі не здається це блюзнірством?

— Блюзнірство — це жити за мій рахунок у Римі й читати мені лекції про мораль, — відрізав Олександр. — Ти тут, бо це твій обов’язок.

— Обов’язок перед ким? — випалила я. — Перед мамою, яка не витримала цієї «міцної родини»? Чи перед тобою, щоб ти міг спокійно укладати контракти з Громовим, поки ми киваємо головами, як китайські болванчики?

Віктор раптово засміявся, захлинувшись вином.

— Мартуся сьогодні в ударі! Слухай, мала, дивлюся, ти стала така смілива... А ніж свій сьогодні взяла до столу? Чи боїшся татка порізати?

Я відчула, як пальці самі стиснулися в кулак під столом.

 — Вікторе, твій рівень інтелекту зараз десь на рівні цього соусу. Не розбризкуй його на мене.

— Досить! — батько вдарив долонею по столу. Келихи підстрибнули. — Завтра приїдуть юристи. Ми обговоримо фонд матері. Артеме, ти поставиш підписи там, де скажуть. Вікторе, ти простежиш, щоб преса не лізла з ідіотськими питаннями про причини її смерті.

Артем повільно підвівся.