Від спостерігача

Марта вийшла з машини, зачинивши дверцята трохи різкіше, ніж варто було. Холодне ранкове повітря обпекло легені, але це було навіть добре — допомагало зібрати думки докупи.

Хтось сміявся біля сходів, хтось поспіхом допивав каву, хтось сварився через конспекти. Звичайний світ. Нормальний. Не та задушлива клітка, з якої вона щойно вирвалася.

— Марто! — Оля наздогнала її, поправляючи шарф. — Ти сьогодні якась... інша.

— Я сьогодні нормальна, — коротко відрізала Марта, закидаючи сумку на плече. — Просто не хочу нікого бачити.

— Особливо «лондонського принца»? — Оля криво посміхнулася, але в її очах читалося занепокоєння.

Марта різко зупинилася.

— Не починай, — тихо, але небезпечно сказала вона. — Я серйозно.

— Добре, — Оля підняла руки в примирливому жесті.

…

Ранковий натовп у холі університету гудів, як розтривожений вулик. Голоси змішувалися в один суцільний шум, хтось сміявся, хтось лаявся через розклад, хтось поспіхом ковтав каву на ходу.

Оля, як завжди, була в центрі цього хаосу.

— Мартусь, ти мене взагалі чуєш? — вона вчепилася мені в лікоть, мало не тягнучи вперед. — Кажу ж тобі, той з криміналістики на тебе так дивився, ніби вже складає психологічний портрет убивці. І знаєш що? Я б на його місці теж…

Вона не встигла договорити. Удар. Хтось врізався в мене так різко, що я зробила крок назад. Пластиковий стакан у його руці стиснувся — і гаряча кава хлюпнула мені просто на груди.

— О боже! — хлопець відсахнувся. — Вибачте! Я не…

— Ти сліпий чи просто ідіот?! — миттєво вибухнула Оля, вже витягуючи серветки. — Ти куди преш?!

Я різко втягнула повітря крізь зуби. Гаряче. Не до опіків, але достатньо, щоб шкіра неприємно запекла під тканиною.

— Все нормально, — видихнула я, перехоплюючи серветки. — Йди. Я розберуся.

— Ти впевнена? — Оля вже дивилася на мене уважніше.

— Йди на пару, — коротко. — Я наздожену.

Вона ще секунду вагалася, але кивнула й зникла в натовпі. Я глянула вниз. Темна пляма повільно розповзалася по чорному джемперу, просочуючи білу сорочку під ним. Чудово.

— Прекрасний початок дня, — прошепотіла я собі під ніс і рушила до вбиральні, але на жіночих дверях висіла табличка про прибирання. З-за дверей чувся гуркіт відер і характерний запах хлорки. Стрілка годинника невблаганно повзла вперед. Вилаявшись про себе, я штовхнула сусідні двері — чоловічі. Мені було байдуже. У цей час там зазвичай нікого не було. Я швидко скинула джемпер, залишаючись у сорочці, і підійшла до крайньої раковини. Закатала рукав, увімкнула холодну воду і почала відтирати пляму. Вода шуміла, заглушаючи звуки коридору.

— Не знав, що в нашому університеті настільки прогресивні правила.

Голос. Спокійний. Низький. З легкою іронією. Я різко випрямилася.

Він стояв біля дальньої стіни, спершись плечем об кахель. Руки в кишенях, голова трохи нахилена. Темне волосся, щетина, погляд… занадто уважний. Я не бачила його раніше. І це одразу не сподобалося.

— Жіноча зачинена, — сухо сказала я, повертаючись до раковини. — Думаю, ти переживеш цей культурний шок.

— Уже пережив, — він відштовхнувся від стіни і неквапливо підійшов ближче. — Мене більше цікавить інше.

Я не відповіла. Вода шуміла. Пальці механічно терли тканину.

— Ти не нервуєш, — продовжив він. — Більшість на твоєму місці вже б вибачалися або тікали.

— Я не більшість.

— Це я вже помітив.

Він зупинився поруч, біля сусідньої раковини. Занадто близько. Я вимкнула воду і повільно повернула голову.

— Ти завжди підходиш до незнайомих дівчат у туалетах? — тихо запитала я. — Чи сьогодні особливий день?

Ледь помітна усмішка.

— Ти не виглядаєш як незнайома.

Щось у цій фразі зачепило.

— Це проблема?

— Це цікавість.

Його погляд ковзнув по мені — не поспішно, не нахабно, а… оцінююче. Наче він щось звіряв.

— Ти так старанно рятуєш цю сорочку, — сказав він. — Наче вона для тебе щось означає.

— Деякі речі не купуються, — відрізала я.

— Все купується, — спокійно. — Питання лише в ціні.

Я ледь усміхнулася.

— Тоді ти, мабуть, дуже дорогий.

Він не відповів. Лише дивився.

— Знаєш, — додав він після паузи, — ти не схожа на тих, хто бігає тут з кавою і конспектами.

— А ти не схожий на студента.

— І що це означає?

Я зробила крок до нього.

— Що ти або загубився… — тихо, дивлячись прямо в очі, — або прийшов не сюди.

Його усмішка стала ширшою. Трохи темнішою.

— Можливо, я просто шукав когось.

— І знайшов?

— Можливо.

Щось клацнуло всередині.

— Ти забагато говориш, — холодно сказала я.

— А ти занадто спокійна, як для людини, яку щойно облили гарячою кавою.

— Я не звикла показувати слабкість.

— Звісно, — кивнув він. — Донька Олександра Вербицького не може собі цього дозволити, донька Олександра Вербицького може тільки дивитися на людей — як на бруд під нігтями.

Слово «донька» подіяло на мене як електричний розряд. Весь гнів за ранок, за вчорашню вечерю, за Романа і за Артема зібрався в один тугий вузол. Моя рука миттєво пірнула в сумку, що стояла на раковині. Клік. Тонке лезо з гравіюванням на руків’ї — подарунок батька — вперлося Марку прямо в кадик. Я притиснула його до стіни, затиснувши між кахлем і власним тілом.

— Ти поняття не маєш, хто я, — прошепотіла я йому в саме обличчя. Мої пальці не здригнулися. — Мій батько навчив мене не тільки тому, як дивитися на людей, а й тому, як робити так, щоб вони більше не дивилися ні на кого. Хочеш перевірити?

Його зіниці трохи розширилися. Не від страху. Від інтересу.

— Ось як, — тихо.

Він повільно ковтнув. Я відчула це рухом сталі.

— Красива річ, — видихнув він. — Добре лежить у руці.

— Це не іграшка.

— Я бачу, але ти ще жодного разу не різала, — додав він тихо. — Інакше ти б не пояснювала.