Марта.

Я спускалася сходами, відчуваючи, як кожен крок віддається глухим болем у скронях. У цьому домі ранок ніколи не приносив оновлення — лише чергову порцію задушливої тиші. Я зупинилася перед дзеркалом у холі, поправляючи комір простого чорного джемпера. Ніякого шовку, ніякого червоного. Сьогодні мені хотілося бути непомітною, просто розчинитися в натовпі студентів.

У їдальні вже снідали. Батько сидів на чолі столу, зосереджено вивчаючи якісь папери. Поруч Віктор нервово стукав пальцями по екрану телефону. Я тихо сіла на своє місце, намагаючись не привертати уваги.

— Доброго ранку, — промовила я, ледь торкнувшись губами чашки з чаєм.

Батько підняв погляд. Його очі на мить затрималися на моєму обличчі — я знала цей погляд. У ньому не було тепла, лише сухий аналіз, ніби він перевіряв, чи не з’явилася тріщина на його улюбленій вазі. Я знала, що він любить мене... по-своєму. Як люблять рідкісний трофей, який не можна нікому віддати.

— Ти зблідла, Марто, — голос батька був рівним, але в ньому проковзнула ледь помітна нотка занепокоєння, яку він миттєво приховав. — Тобі варто більше відпочивати. Вчорашній вечір був виснажливим.

Я кивнула, не знаходячи сил для суперечки. Мені не хотілося знову випускати шипи.

— Щодо Романа... — він відклав папери, і його тон став діловим. — Він справляє враження людини, яка знає собі ціну. Його зв'язки в Лондоні — це те, що зараз необхідно нашому бізнесу. Я бачив, як ти на нього дивилася. Не треба ворожості, люба. Постарайся знайти з ним спільну мову. Будь... трохи м’якшою. Це стратегія, яка вигідна нам усім.

— Я просто не довіряю йому, тату, — тихо відповіла я, дивлячись у свою чашку. — У його очах занадто багато тіней.

— У бізнесі немає світлих людей, Марто, — втрутився Віктор, навіть не підводячи голови. Його голос був сповнений роздратування. — Тобі аби пофантазувати. Краще б про майбутнє думала. Хоча, ти така ж екзальтована, як і Артем.

При згадці імені молодшого брата я мимоволі здригнулася. Артем був єдиним, хто розумів цей дім так само, як і я, — і єдиним, хто мав мужність піти з нього.

— До речі, — Віктор нарешті відклав телефон. — Наш «блудний син» подав голос. Артем прилітає наступного тижня з Риму. Каже, що хоче бути тут на річницю... матері. П’ятнадцять років.

У кімнаті наче викачали повітря. Батько завмер. Його рука, що тримала ніж, на мить напружилася так, що побіліли кісточки пальців. Я бачила, як тінь пробігла по його обличчю — біль, змішаний із глибоко захованою провиною, яку він ніколи не визнавав уголос.

— П’ятнадцять років, — прошепотіла я. Перед очима на мить спалахнула біла завіса в материній спальні й та жахлива тиша, від якої хотілося кричати. — Здається, це було вчора.

Батько нічого не відповів. Він повільно відсунув тарілку, так і не доторкнувшись до їжі. Його погляд знову став непроникним, кам’яним.

— Артем нехай приїжджає, — сухо кинув він. — Виконає свій борг, сходить на цвинтар і може повертатися до своїх картин. Його присутність тут нічого не змінить. Минуле має залишатися в минулому.

— Минуле не залишається там, де ми його залишили, тату, — я підвелася, відчуваючи, як усередині знову прокидається та сама тиха сила, що допомагала мені виживати в цьому домі. — Воно завжди знаходить дорогу назад.

Я вийшла з їдальні, відчуваючи на спині важкий погляд батька. Мені було шкода його, і водночас я боялася його сили.

На подвір’ї вже чекала Оля. Я сіла в машину, притулившись лобом до холодного скла.

— Все добре? — тихо запитала подруга.

— Артем повертається, — відповіла я, заплющуючи очі. — П’ятнадцять років, Оль. Все знову зводиться до того дня.

Я думала про маму, про брата і про те, як важко бути «сильною», коли всередині ти просто маленька дівчинка, що шукає виходу з лабіринту. Але коли ми під’їхали до університету, вся моя м’якість миттєво випарувалася.