Дикий

Дверцята автомобіля зачинилися глухо, відрізаючи його від світла будинку, голосів і запаху троянд, у яких досі стояла вона.

Роман повільно відкинувся на спинку сидіння.

— Поїхали, — коротко кинув він.

Громов не перепитував. Двигун завівся з першого разу, але руки на кермі у нього тремтіли настільки, що це було помітно навіть у напівтемряві салону.

Машина рушила. Кілька секунд — тиша. Потім ще кілька.І ще.

Роман не дивився на дорогу. Його погляд був спрямований кудись крізь скло, крізь ніч, крізь все — туди, де в пам’яті стояла вона.

Червона.Зухвала.

Його щелепа ледь помітно напружилась.

— Ти що твориш?.. — нарешті видихнув Громов, голос зірвався. — Занадто ризиковано, Романе. Ти поводився з Олександром так, ніби він твій боржник, а не людина, яка може стерти нас обох за одне клацання пальців.

— Він і є мій боржник, Громов, — голос Романа пролунав тихо, але в ньому була сила, що змусила водія здригнутися. — Просто він про це ще не знає. А щодо «стерти»... Олександр занадто захоплений ідеєю лондонських інвестицій. Жадібність робить людей сліпими. Це класика.

Роман повільно перевів на нього погляд. Спокійний. Холодний. Небезпечний.

— Я знаю, з ким маю справу, — тихо відповів він.

— Ні, ти не знаєш! — Громов різко повернув кермо, машина трохи смикнулася. — Вербицький не прощає такого тону! А його син… ти бачив, як він на тебе дивився? Він тебе порве при першій же нагоді!

— Нехай спробує, — майже ліниво кинув Роман.

Тиша знову впала між ними, але цього разу вона була важчою. Густішою.

— Ти занадто близько підійшов до дівчини, — тихіше додав Громов. — Це… не входило в план. На мить щось змінилося. Ледь помітно. Але змінилося. Роман відвернувся до вікна. Відображення в темному склі дивилося на нього чужими очима.

— Все входить у план, — відповів він після паузи.

Брехня.Чиста. Вивірена. Ідеальна.

Його пальці повільно стиснулися в кулак.

Він знову відчув це.

Тепло її шкіри під своїми пальцями.
Пульс під тонкою шиєю.
Погляд — не зляканий.

Викличний. Роман заплющив очі на секунду. Помилка. Це була помилка. Він не мав її торкатися. Не мав затримуватися. Не мав… відчувати.

— Ти її зламаєш? — раптом запитав Громов, обережніше.

Роман відкрив очі. І посміхнувся. Ледь. Небезпечно.

— Ні. Я подивлюся, як довго вона витримає.

Громов нервово ковтнув.

— Це ще гірше…

Роман нічого не відповів. Його погляд знову пішов у темряву за вікном. Але цього разу він бачив не дорогу. Він бачив, як вона стоїть перед ним у саду. Як не відступає. Як дивиться прямо в очі. Як не боїться… або вдає, що не боїться. І це дратувало. Ні. Це чіпляло. Сильно. Занадто. Його телефон тихо завібрував у кишені.

Роман дістав його, навіть не дивлячись на екран.

Номер він знав напам’ять.

— Слухаю, — голос знову став ідеально рівним.

— Ну що, — пролунав у слухавці знайомий, спокійний, важкий голос. — Ти всередині?

Батько.

Роман на секунду прикрив очі.

— Так.

— Вербицький?

— Клюнув.

— Добре, — сказав старший. — Не поспішай. Такі, як він, люблять думати, що контролюють ситуацію. Дай йому цю ілюзію.

— Я знаю.

— А дівчина?

Це питання прозвучало занадто швидко. Роман ледь помітно напружився.

— Під контролем.

Знову брехня.

Цього разу — гірша.

— Не загравайся, Романе, — голос батька став тихішим. — Ми не для цього повернулися.

— Я пам’ятаю, для чого ми тут, — відповів він.

— Добре. Бо якщо ти забудеш — я нагадаю.

Виклик обірвався.

Роман ще кілька секунд дивився на чорний екран телефону. Роман нахилив голову назад і тихо видихнув.

— Чорт…

Вперше за довгий час.

Його пальці ковзнули до зап’ястя.

Там, де він тримав її.

І він раптом зрозумів одну просту річ: проблема не втому, що він більше не був мисливцем, а в тому, що частина його вже зайшла в клітку разом із нею.

Машина зупинилася біля входу в готель. Роман відчинив дверцята, але перш ніж вийти, затримався на мить.

— Завтра зранку підготуй документи по «Північному об'єкту», — кинув він через плече. — Олександр захоче побачити перші результати. А щодо Марти... не хвилюйся. Вона вже не зможе зупинитися. Вона хоче знати, хто я. І я з задоволенням покажу їй... коли прийде час.