Марта.

Я стояла перед відчиненою шафою, і в кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише моє нерівне дихання. На ліжку вже лежала та сама синя сукня — шовкова, кольору нічного неба, з ідеальним кроєм, який робив мене схожою на ляльку.

— «Одягни синю сукню, Марто...» — прошепотіла я, і по шкірі знову пробіг той самий мороз, що й на парковці.

Його голос досі стояв у вухах — низький, впевнений, наче він уже володів не лише моїм часом, а й моїми думками. Хто він такий, щоб вказувати мені? Черговий підлабузник батька? Чи таємний партнер брата? Від однієї думки про те, що я маю підкоритися його «побажанню», всередині здійнялася хвиля протесту.

Я різко схопила синю сукню і жбурнула її назад на полицю, заваливши зверху якимось светром.

— Не сьогодні, «містере випадкова зустріч», — зуби зціпилися самі собою.

Я почала гарячково перебирати вішалки, поки пальці не наштовхнулися на те, що я зазвичай берегла для особливих випадків — або для моментів, коли мені потрібно було відчути себе озброєною. Червона сукня. Колір артеріальної крові, зухвала, з розрізом, який при кожному кроці відкривав занадто багато, і відкритою спиною.

Це був мій маніфест. Якщо він хоче гри, він її отримає. Але грати ми будемо за моїми правилами.

Я швидко перевдяглася. Дзеркало показало мені жінку, яку я сама іноді боялася: золоте волосся яскравим контрастом лягало на червону тканину, очі горіли смарагдовим вогнем. Я спеціально витягла з вуха ту саму золоту змійку, яку він повернув, і замість неї одягла масивні срібні кільця. Жодних натяків на «наш секрет».

Я підвела губи яскравою помадою, наче наносила бойовий розкрас.

— Хочеш побачити слухняну дівчинку в синьому? — я кинула останній погляд на своє відображення. — Подивимося, як ти впораєшся з полум'ям.

Коли я почала спускатися сходами, я вже чула внизу низький, оксамитовий голос гостя. Моє серце пропустило удар, але я випрямила спину. Я була донькою Олександра Вербицького, і в цьому домі ніхто не мав права встановлювати свої порядки.

...

Машина зупинилася біля масивного ґанку. Охорона Вербицького — двоє міцних хлопців зі скляними очима — одразу зробила крок назустріч. Громов виліз із-за керма, витираючи долоні об штани, і нервово кивнув їм.

— Це зі мною. Мій племінник, Роман, — голос Громова зрадницьки дав півтона вгору.

Один із охоронців мазнув поглядом по Роману. Той виходив із машини повільно, поправляючи ґудзик піджака. Його обличчя було непроникним, а погляд — настільки холодним і порожнім, що охоронець мимоволі відвів очі першим. У цій витонченій фігурі відчувалася небезпека, яку неможливо було пояснити лише дорогим костюмом.

— Проходьте. Олександр Павлович чекає у малій вітальні, — буркнув сек'юріті.

Громов повів Романа всередину. Високі стелі, позолота, важкі дубові двері — усе тут кричало про гроші, зароблені на крові. Роман ішов за «дядьком», ледь помітно роздивляючись інтер'єр. Кожна деталь цього дому була для нього не ознакою розкоші, а ціллю для майбутнього удару.

Коли вони увійшли, Олександр Вербицький уже стояв біля каміна з келихом у руці. Віктор розвалився в кріслі поруч, крутячи в руках ніж для сигари.

— А ось і наш лондонський гість! — Олександр широко посміхнувся, але його очі залишалися пильними. — Грім, друже, ти нарешті привів свіжу кров у наше болото.

Громов підійшов до Вербицького, ледь не кланяючись. — Олександре Павловичу, знайомтеся. Роман. Син моєї покійної сестри. Тільки-но з Європи, вирішив, що час пускати коріння вдома.

Роман зробив крок вперед і простягнув руку. Його рукостискання було міцним, але коротким. — Приємно нарешті познайомитися особисто, Олександре Павловичу. Дядько багато розповідав про ваші... успіхи.

— Сподіваюся, тільки хороше? — хмикнув Віктор, підводячись із крісла. Він підійшов до Романа впритул, намагаючись тиснути зростом, але Роман навіть не моргнув. — Бо в Лондоні, мабуть, не звикли до таких методів, якими ми тут «успіхи» будуємо.

— Методи скрізь різні, Вікторе, — спокійно відповів Роман, витримуючи погляд брата Марти. — Але результат завжди один: або ти за столом, або ти — частина меню. Я віддаю перевагу першому варіанту.

Вербицький-старший розсміявся, ляснувши Романа по плечу.

 — О! Мені подобається цей хлопець. Грім, у нього є зуби. Це добре. Сідаймо до столу, панове. Хоча ні, Марта обіцяла ще приєднатися.

Роман сів у важке крісло навпроти порожнього місця, призначеного для Марти. У кутиках його вуст промайнула тінь усмішки, яку ніхто не помітив.

— Марта? — перепитав він, ніби вперше чув це ім'я. — Цікаво буде познайомитися з вашою донькою. Дядько казав, вона — справжній діамант вашої родини.

— Діамант з дуже гострими краями, — пробурчав Віктор, наливаючи собі віскі. — Будь з нею обережним, «лондонець», вона не любить чужинців.

У цей момент з коридору почувся чіткий, ритмічний стукіт підборів. Всі за столом притихли. Роман повільно повернув голову до входу, очікуючи побачити синю покору, яку він замовив.

Двері відчинилися. Марта увійшла в кімнату, і червоний колір її сукні на мить засліпив усіх присутніх.