Марта

Останні пари розчинилися десь між словами і шумом, який я навіть не намагалася розібрати, бо той погляд — холодний, точний, занадто уважний — вже встиг залишити в мені щось на кшталт тріщини, через яку тепер просочувались усі інші думки.

Я вийшла з корпусу, вдихнула повітря глибше, ніж потрібно, ніби могла таким чином позбутися всього, що тягнулося за мною зсередини, і пішла до машини, змушуючи себе думати про щось просте, звичне, контрольоване.

Наприклад, про те, як пережити вечір.

Сонце вже падало за горизонт, розмазуючи світло по парковці густими, майже тривожними відтінками, і в цьому кольорі все виглядало трохи нереальним — ніби сцена, яка ось-ось зміниться.

Я дістала ключі. І завмерла. Він стояв біля моєї машини. Спокійно. Ніби завжди тут був. Те саме сіре худі, ті самі руки, які зараз повільно крутили щось блискуче, і той самий погляд, який навіть на відстані змушував тіло напружитись раніше, ніж думка встигала оформитися.

Я не підходжу ближче. Зупиняюсь.

Відстань між нами — єдине, що ще виглядає як контроль.

— Знову ти? — кажу рівно, хоча голос трохи твердіший, ніж хотілося б. — Ти мене переслідуєш?

Він відштовхується від машини і повільно робить крок назустріч.

Але простір між нами все одно скорочується швидше, ніж має.

— Занадто гучне слово для звичайної ввічливості, Марто, — відповідає він спокійно, ніби ми продовжуємо розмову, яку не закінчили. —Ти загубила це, коли так відчайдушно намагалися втекти від мене вранці.

Він простягнув руку. На його долоні лежала моя тонка золота сережка — маленька змійка з крихітним смарагдом замість ока.Він простягає руку.

Пальці самі тягнуться до вуха. Порожньо.

— Чорт… — тихо видихаю.

— Змії тобі пасують, — тихо зауважив він, дивлячись мені прямо в очі. — Вони кусають лише тоді, коли їх заганяють у кут.

— Я не розумію, про що ти, — я різко вихопила сережку, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти. — Дякую за повернення. А тепер відійди. Я поспішаю.

Я роблю крок убік, намагаючись обійти його.

Він не перешкоджає. Але не відступає.

— Поспішаєш, — тихо зауважує він.— До вечері?

Я зупиняюсь. Повільно.

— Звідки ти це знаєш? — питаю вже без різкості.

І от тепер у голосі звучить те, що я не встигаю приховати.

Він нахиляє голову, ніби це питання його справді цікавить,але не відповідає. Натомість він простягнув руку і, перш ніж я встигла відсахнутися, заправив пасмо мого золотого волосся мені за вухо. Його пальці на секунду затрималися на моїй шиї, саме там, де пульсувала жилка. Світ навколо ніби зник. Лише його очі й цей нестерпний дотик.

— Ти одягнеш синю сукню, — каже він тихо, майже поруч із моїм обличчям. — І будеш мовчати трохи більше, ніж хочеться.

Його голос стає ще нижчим.

— Інакше цей вечір закінчиться гірше, ніж ти уявляєш.

Я різко вдихаю.

— Це вже схоже на погрозу, — кажу я.

Він ледь усміхається.

— Ні, — тихо. — Це… порада.

Він відступає.

Так само спокійно, як і наблизився.

Наче нічого не сталося.

— І не бійся, — додає він вже на відстані. — Сьогодні тобі не доведеться бути там самій.

Я дивлюсь на нього.

— Хто ти такий? — питаю вже тихіше.

Він не відповідає.

Просто розвертається і йде до чорної машини, що стоїть трохи далі, і в цьому русі є щось остаточне — ніби він уже сказав усе, що хотів.