Дикий

Я дивився їй у спину доти, доки вона не зникла за поворотом, і навіть після цього ще кілька секунд не відводив погляду, ніби міг утримати її в просторі просто силою уваги, змусити повернутися, обернутися, зробити ще один необережний крок назад — туди, де я вже чекаю.

Вона тремтіла.

Я не одразу зрозумів, від чого саме — від злості, яка кипіла під шкірою, чи від страху, який вона вперто відмовлялася визнавати навіть перед собою, але в цьому тремтінні було щось майже… естетичне, як у пораненої пташки, яка ще не зрозуміла, що клітка вже зачинилася.

Мій телефон завібрував у кишені.

Батько.

Я відповів, не відводячи погляду від порожнього коридору.

— Так.

— Ти її бачив? — голос був хрипкий, з тим самим відтінком ділового азарту, який завжди означав, що для когось це закінчиться погано.

— Бачив, — відповів я спокійно. — Навіть познайомився. Випадково.

Коротка пауза.

— І як вона? — тихіше. — Схожа на них?

Я заплющив очі на секунду, відтворюючи її погляд — різкий, живий, небезпечний не силою, а впертістю.

— Ні, — сказав я. — Вона зовсім на них не схожа.Вона жива. Поки що.

На тому кінці дроту хтось видихнув.

— Добре, — сказав батько. — Ця дівчинка стане нашою страховкою. Якщо Вербицький почне грати не за правилами — ми зламаємо його через неї.

Я дивився в порожнечу перед собою.

— Я зрозумів.

І скинув виклик ще до того, як він встиг додати щось іще.

Я опустив руку з телефоном і повільно розтиснув пальці, ніби тільки зараз усвідомив, що стискав його занадто сильно.

На долоні ще залишалося відчуття її присутності — ледь вловиме, майже примарне, але вперте, як спогад, який не хоче стиратися. Тепло, запах, випадковий дотик, який мав бути нічим, але чомусь не став.

Цитрус.. Щось легке, весняне.

І тривога, яка просочувалася крізь усе це, як другий шар.

— Страховка… — тихо повторив я, ніби пробуючи це слово на смак.

Мій наказ був простим.

Вивчити її.

Знайти слабкі місця.

Зрозуміти, де вона зламається.

І бути готовим натиснути саме туди.

Я сперся плечем об стіну, дозволяючи собі цю паузу — коротку, контрольовану, але достатню, щоб розкласти думки по місцях.

Перед очима знову виникла вона — не як “об’єкт”, не як “завдання”, а як рух, як напруга, як щось, що не вписується в систему, до якої я звик.

Вона була схожа на порцелянову статуетку, яку випадково залишили посеред занедбаного заводу — надто тендітна для цього бруду, але водночас дивно стійка.

Я спостерігав за нею, поки вона збирала свої зошити, і мимоволі фіксував деталі. Невисока, ледь діставала мені до плеча, худорлява — здавалося, мої пальці могли б зімкнутися навколо її талії. Але в цій мініатюрності не було слабкості; у кожному її русі відчувалася прихована пружина, готова розпрямитися в будь-яку мить. Все було при ній — витончені лінії, які не ховала навіть звичайна студентська куртка.

Її волосся… це була справжня кара. Важке, золоте, воно розсипалося по плечах і тягнулося майже до самого поясу, виблискуючи в люмінесцентному світлі коридору. Коли вона нахилилася, пасма ковзнули вперед, відкриваючи мені вид, який змусив мої думки на мить збитися з курсу.

Виріз декольте відкривав тонку, майже прозору шкіру на грудях. Я затримав погляд на її шиї — ніжній, беззахисній, де від хвилювання прискорено билася жилка. Мені раптом захотілося торкнутися її там — не щоб налякати, а щоб відчути цей ритм життя, якого так бракувало мені самому.

А потім вона підняла голову.

Зелені очі — яскраві, як молоде листя після зливи. Живі. Справжні. Вони не просили.   Не благали. Не ховалися. Вони атакували. І це було помилкою. Її першою. Я ледь стримав усмішку. Не тому, що вона була смішною. А тому, що вона ще не розуміла, з ким говорить. Вона була ідеальною мішенню. Правильною. Зручною. Передбачуваною. І водночас —ні.

Я повільно відштовхнувся від стіни.

— Подивимось, — тихо сказав сам до себе, відчуваючи, як усередині прокидається давно забуте відчуття.

Не азарт. Глибше. Очікування. Я не хотів швидкої гри. Не хотів простого результату. Я хотів подивитися, як довго вона протримається. Вони контрастували з її пухкими, м'якими губами, які вона зараз презирливо стискала. Ці губи були створені для шепоту й поцілунків, а не для тих різких слів, якими вона мене обсипала.