За шість місяців до цього. Марта.

Двері кабінету гупнули так, що кришталеві підвіски на люстрі в холі ще кілька секунд тонко передзвонювали, мов попереджувальний сигнал.

— Тварина! — виплюнула я, пролітаючи повз дзеркало в позолоченій рамі.

На щоці горіло червоне п'ятно від його пальців, а в вухах досі стояв його огидний, хрипкий сміх. Мій брат, Віктор, сьогодні перейшов межу. Знову. Його розваги ставали дедалі витонченішими: тепер йому заманулося "перевірити моїх друзів на вошивість", розігнавши мою компанію в кафе за допомогою своїх озброєних шісток. Для нього я була не сестрою, а власністю. Дорогою вазою, яку він міг розбити об стіну просто тому, що в нього був поганий настрій.

Я вискочила на ґанок, хапаючи ротом холодне ранкове повітря. Будинок, який зовні нагадував палац, зсередини смердів гниллю та страхом.

— Марто Олександрівно, вас підвезти? — голос охоронця біля воріт змусив мене здригнутися.

— Сама впораюсь, — відрізала я, вириваючи ключі зі своєї сумки.

Мій старенький, але доглянутий мерс вирвався з воріт маєтку, лишаючи по собі лише хмару пилу. Я вчепилася в кермо так сильно, що побіліли кісточки пальців. Ще трохи, я закінчу навчання і втечу від них. Як прозаїчно, дочка Вербицького вступила на юридичний. Я не збиралася працювати на батька. Я не збиралася "відмивати" їхній бруд. Моїм планом було зникнути. Забрати документи, змінити прізвище і розчинитися десь у великому місті, де ніхто не знає, чия кров тече в моїх жилах.

Інститут був моїм єдиним безпечним місцем, моїм островом нормальності. Там я була просто Мартою, здібною студенткою, а не "донькою того самого чоловіка, який тримає пів міста за горло".

Я летіла по трасі, ігноруючи знаки швидкості. Музика в салоні волала так, щоб заглушити власні думки, але вони все одно пробивалися. Віктор сказав, що батько готує якусь велику угоду з Громовим, він колись був правою рукою Сергія Дикого, прізвище, яке в нашому домі вимовляли або пошепки, або з прокляттями, але після якоїсь історії, він тепер сам у сідлі, а Диких в місті більше не залишилось.

«— Тільки спробуй щось зіпсувати своїм кислим обличчям, — шипів мені брат перед тим, як я вибігла. — Громовий не люблять, коли йому не посміхаються».

Ага, вже сміюсь.Старий хтивий кіт. Постійно шукає спосіб мене облапати.

Я різко викрутила кермо, заїжджаючи на парковку університету.

 — Посміхнуся я вам тільки на вашому похороні, — прошепотіла я собі під ніс, дивлячись на відображення у дзеркалі.

Я ще не знала, що за кілька годин, у коридорі корпусу, я вперше зіштовхнуся з людиною, чий погляд перекреслить усі мої плани на втечу.

Університетські коридори пахли кавою, дешевим парфумом і папером — запахами світу, до якого я відчайдушно намагалася належати. Тут я була Мартою, яка запізнюється на цивільне право, а не Мартою, чиє прізвище змушує офіціантів у ресторанах бліднути.

Я залетіла в аудиторію, коли професор уже почав монотонно зачитувати лекцію. Сівши на останню парту, я відкрила ноутбук, але пальці все ще дрібно тремтіли. Ляпас брата віддавав тупим болем у вилиці. Я прикрила обличчя волоссям, сподіваючись, що синець не проступить до вечора.

— Знову Віктор? — почула я тихий шепіт поруч.

Це була Оля. Єдина людина тут, яка знала трохи більше, ніж варто було. Її батько працював бухгалтером у одній із фірм мого тата, тому вона розуміла правила гри: бачиш — мовчи, чуєш — забудь.

— Він колись мене просто вб'є, Оль. Або я його, — я втупилася в порожній документ Word. —Залишилось не довго, закінчу навчання і втечу на інший край світу.

— Твій батько тебе знайде за добу, — сумно зітхнула вона, не відриваючись від конспекту. — Ти ж знаєш, він зараз як скажений. Кажуть там пахне великою війною, Марто.

— Нехай вони хоч перегризуть один одному глотки, — я різко клацнула клавішею. — Громовий, мій батько, Віктор… Це все один великий клубок змій. Я просто хочу вийти з кімнати до того, як вони почнуть випускати отруту.

Я намагалася зосередитися на темі лекції — «Право власності». Іронічно. У моїй родині право власності поширювалося на людей, на їхні життя і на їхнє мовчання.

Раптом телефон у кишені вібрував. Повідомлення від Віктора. «Тато чекає на вечерю. Будь вчасно. У нас гості. Одягни щось пристойне, а не своє студентське ганчір’я. Це важливо для бізнесу».

«Бізнес». Це слово завжди означало, що мене знову виставлять як лот на аукціоні, щоб скріпити якусь угоду чи задобрити потрібну людину.

— Тільки не сьогодні, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає знайомий спазм паніки.

Я підвела погляд на двері аудиторії. У скляному віконці на мить мигнув силует. Хтось стояв у коридорі й просто дивився всередину. Високий, у темному худі. Погляд був настільки важким, що я відчула його фізично, навіть не бачачи очей.

Через секунду силует зник.

— Хто це був? — запитала я Олю, вказуючи на двері.

— Хто? Там нікого немає, Марто. Тобі вже ввижається від недосипу.

Я знову подивилася на двері. Пусто. Але відчуття, що за мною спостерігають, як за звіром у клітці перед відкриттям воріт, уже не зникало. Світ, від якого я тікала, сьогодні вирішив прийти за мною прямо в університет.