Марта.

Стоячи в глибокій ямі посеред чахлого осіннього лісу, я не думала про смерть. Не думала про кулю, яка за кілька секунд увійде в моє тіло. Не думала про зап’ястя, що вже майже не відчували мотузки, туго стягнутої за спиною. Не думала навіть про холод.Я дивилась на брата. Його кров повільно збиралась під моїми чоботами, змішувалась із землею, перетворюючись на густу, темну багнюку. Він лежав на боці, обличчям до мене, і жадібно хапав повітря, ніби ще міг щось виправити. Ніби я могла його врятувати. Одне із старих дерев над ямою хиталось від холодного вітру так, наче йому було абсолютно байдуже, що в його корінні лежить мертве тіло. Стара кора тріщала важко, додаючи ще більшого емоційного надриву, перегукуючись з корою сотні таких же втомлених роками дерев, які не дивлячись уже на свою трухлявість, здавались набагато живішими на відміну від нього. Брат. Дивно, але перше, що я відчула – не жах, не біль, а гостре, майже солодке, приємне полегшення. Він нарешті замовк. Не вірю. Його голос, різкий, як найгостріше лезо у світі, більше не різатиме мені вуха. Його незадоволення, вічні накази, образи, погрози – все закінчилось одним пострілом. Бах і спокій, який так ніжно починав плекати мої душевні рани.

Я завжди знала: в ньому було щось хиже, як в звіра і водночас жалюгідне. Він був як голодна гієна, яка боялась власної тіні. Його жорстокість, вона не йшла від сили, вона йшла від страху, що хтось може виявитись сильнішим за нього, кращим. Він зневажав усіх навколо. Його така гостра зневага була лише причиною його власної не поваги до себе. Я дивилась на нього і бачила вже не того чоловіка, який ламав мене роками. Я бачила хлопчика. Маленького, злого, наляканого. Того, хто так і не виріс. Він хапався за повітря, а я стояла і не рухалась. Бо навіть якби могла…Я б не допомогла.

Хочеш чесно? Навіть зараз він заважає. Навіть вмираючи, він лежить каменем у мене під ногами. Останнє, що я побачу — його обличчя. Серйозно? Але я піднімаю погляд і зустрічаю його. Роман Дикий. Обличчя, яке я знала до найменших деталей… і водночас не знала зовсім. Зараз воно чуже. Ніби хтось натягнув на нього маску — Скули виразні, різкі, ніби вирізані ножем, пряме і сильне підборіддя. Широкий, рівний лоб, по якому від осіннього вітру грали темно-каштанові пасма його ідеально зачесаної стрижки. Губи, його губи більше не здавались спокусливими, вони були зімкнені в тонку, напружену лінію, що більше скидалась на шрам, ніж на посмішку. Темні брови були зсунуті до перенісся, а світло-карі очі були холоднішими за айсберг в океані. Це був погляд людини, яка ніколи не забуває образи, але із доволі знайомим відблиском щирості та любові, який був захований від вагою помсти. Він не насолоджувався. Він виконував. І це було страшніше. В середині нього ішла суперечка із людиною, яка дозволила собі покохати ворога і тепер ненавидить себе за це. Я знаю, я це відчуваю, але водночас чорний пістолет, який сидів як влитий у його руці уже прорахував траєкторію наступної кулі.

—Ти знала, що це так і закінчиться Марто, ти все чудово знала. – його голос зазвучав без лишньої фальші, ось він чистий, чесний звук з його вуст. – Ти завжди знала хто я, просто не питала.

—Ти приховував найголовніше, —гірка посмішка зірвалась з моїх солених від сліз губ.

—Він заслужив на це, —тихо мовив хлопець, показуючи зброєю на мого брата,  —його руками була зламана не одна людина.

Пауза. Його брова ледь піднімається.

—І ти — одна з них.

—Досить! – рішуче викрикнула я, налякавши птахів, які спостерігали за всім дійством із сусіднього дерева, — стріляй уже і покінчи нарешті з усім.

—Думаєш не вистрелю? – з неприхованою надмірністю промовив він, повільно підходячи до краю ями,  все так само ж з націленим на мене пістолетом.

Я дивлюсь прямо в його очі.

— Думаю, ти занадто любиш спектаклі.

Пауза. Коротка. Небезпечна.

— Не роби з цього дешеву мелодраму, — додаю холодно.

Його щелепа напружується. І тоді, майже непомітно, лише губами:

— Не дивись так на мене, Марто…не допомагай мені натиснути цей довбаний курок.

 І в цю мить я розумію: Він бореться. Йому боляче. Але це нічого не змінює. Бо є речі, які не лікуються любов’ю. Вони затягуються тільки помстою.

За його спиною, серед дерев, стояли інші. То були їх люди. Здорові, обличчя насуплені, погляд пустий. Таким людям зазвичай немає, що втрачати я це знаю точно, бо саме серед таких я росла, з такими мій батько і брати вели справи. Люди без моральних принципів, готові горло перегризти за свого хазяїна.

Серед них, був і його вірний пес, Марк, якому я в перший день нашого знайомства приставила ніж до горла. Він схрестивши руки на грудях, нетерпеливо хитав головою, чекаючи останнього кроку від мого ката.

— Марто, вони хочуть крові..

Я всміхнулась гірко, ковтаючи біль і страх.

• А ти? Чого хочеш ти?

Його рука з пістолетом здригнулася – мало, майже не помітно, очі заплющились на мить, а коли відкрились, дав зрозуміти, що це кінець, він прощався зі мною.. і він мене вбив. Не пострілом – дією. Те, що довелось зробити того вечора назавжди залишило відбиток у мені. Або куля в грудях або жертва стає катом.

Дикий ще кілька секунд не зводив з мене очей, тиша навколо обпікала усім горло.