31. Зіпсоване день народження

Чотирнадцять. У цей день я мав би відчувати себе по-особливому. Але замість цього я сидів у своїй кімнаті, втупившись у стелю й дослухаючись до приглушеного шуму з вітальні. Там мої батьки, які навіть не могли перебувати в одній кімнаті без вибуху суперечок, намагалися вдавати, що все гаразд. Хоча вони були розлучені вже рік, обидва з’явилися сьогодні — тато у своєму дорогому костюмі з телефоном у руці, мама — в ідеально підібраному платті, з фальшивою усмішкою на обличчі.

Вони могли б принаймні зробити вигляд, що це мій день. Але ні — вони просто розігрували чергову сцену театру «Щаслива сім'я».

— Шон! — голос мами пролунав ізнизу. — Спускайся, до тебе прийшла Луїза!

Луїза. Я закотив очі й повільно підвівся. Вона завжди з’являлася невчасно. Висока, з ідеальною зачіскою, у дорогій сукні, яку їй купувала мама, і з виразом обличчя, ніби весь світ належав їй. Луїза була дочкою маминого партнера по бізнесу. Вона завжди трималася так, ніби все навколо — її власність.

Вона боялася всього, що могло б зачепити її ідеальний образ: бруду, дощу, собак, навіть надто голосних звуків. Але водночас вона поводилася, як королева, коли поруч була моя мама — її улюблена «маленька принцеса».

— Привіт, Шоне! — її голос пролунав надто дзвінко, коли я спустився вниз. — О, ти виглядаєш… ну, як завжди.

— Привіт, Луїзо, — буркнув я, ховаючи руки в кишені.

— Сьогодні твій особливий день! І я вирішила подарувати тобі щось справді класне, — вона витягла маленький пакунок і вручила мені, навіть не намагаючись приховати свою зарозумілу посмішку.

Усередині лежала… краватка. Я не знав, що сказати.

— Тобі вже чотирнадцять, Шоне. Пора вміти носити краватки, — додала вона з ноткою поблажливості у голосі.

— Дякую, — відповів я сухо, навіть не дістаючи її з коробки.

Луїза сіла на диван, закинувши ногу на ногу, ніби вона була господинею дому.

— Шоне, а що ми будемо робити? Тут так нудно! — вона театрально зітхнула.

— Не знаю. Може, підеш додому? — не стримався я.

— Фу, Шоне! Ти такий грубий! Я ж прийшла тебе розважити! — вона надимала щоки, ніби ось-ось вибухне.

— Ти могла б не приходити.

— Шоне! — пролунав голос мами з кухні. — Будь привітнішим до Луїзи!

Луїза переможно посміхнулася й підсунулася до мене ближче.

— Ти такий дивний, — сказала вона, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Дякую, — відповів я з іронією.

— Ні, серйозно. Ти завжди якийсь… похмурий. Це ж твій день народження! Усміхнися хоч трохи!

Я не відповів. Просто втупився у підлогу й намагався не показати, як мене дратує кожне її слово.

— Може, ти просто не вмієш святкувати? — додала вона, відкинувшись на спинку дивана.

Я промовчав, але злість десь глибоко в мені починала кипіти. Мама зайшла до вітальні, тримаючи в руках тацю з лимонадом і тістечками.

— Діти, будьте добрими одне до одного, добре? Це ж день народження, — сказала вона, ставлячи тацю на стіл.

Луїза кивнула, одягнувши свою наймилішу усмішку.

— Звісно,  — промовила вона, беручи тістечко кінчиками пальців, щоб не зіпсувати манікюр.

Я лише зітхнув і відвернувся до вікна. За ним день виглядав сонячним і спокійним, але десь усередині мене вже оселилося передчуття, що цей день закінчиться ще гірше, ніж почався.

Ми сіли в машину і поїхали додому. Вся дорога була тиха, лише Луїза продовжувала щось розповідати про свої успіхи в школі і нові колекції модних брендів, а я намагався не слухати. Після того, як ми приїхали додому, мама ще раз нагадала мені, що сьогодні ми йдемо на вечерю в центр, і що я повинен виглядати належним чином.

— Шоне, ти ж знаєш, що я замовила столик, так? Ти повинен виглядати презентабельно, — сказала мама, стоячи біля дзеркала й поправляючи свою сукню. — І не забудь про краватку! Це важливо.

Я мовчки підняв брови і пішов до своєї кімнати, вже розуміючи, чого вона від мене хоче. Краватка. Вона не могла б просто дозволити мені одягнути футболку й джинси? Але, ні, це ж треба було мати "правильний вигляд".

Я закрив за собою двері й подивився на коробку з краваткою, яку Луїза принесла. Це була якась темно-синя, з дрібним візерунком, яка навіть не підіймала мені настрою. Я важко зітхнув, підняв її і спробував одягнути. Перше, що мені вдалося, це заплутати її в кілька вузлів, які не можна було розв'язати. Я знову потягнув її, і вона вислизнула з моїх рук, падаючи на підлогу. Схопивши краватку, я спробував ще раз, і цього разу вдалося, але вона виглядала зовсім не так, як мала бути.

Я подивився в дзеркало й відчув, що цей день стає ще гіршим. Мама наполягала, щоб я носив краватку, як відмітну рису «дорослого» святкування, а я лише хотів бути самим собою.

Трохи розчарований, я зірвав її з шиї, кинув на стілець і знову спробував вдягнути на себе простий светр і джинси. Але мама, як завжди, зайшла в мою кімнату.

— Шоне, що ти робиш? — запитала вона, бачачи, як я знову зриваю краватку з себе.

— Не хочу її носити, — я не зміг стриматися.

— Ти не можеш так робити! Це твій день, і ти повинен виглядати відповідно! — її голос став строгим. — Одягни краватку зараз! Я замовила столик, і ми не будемо запізнюватися через твої примхи.

Я знову змушений був взяти краватку й натягнути її на шию. Я розумів, що це було неважливо, але я все одно відчував себе пригніченим. І ось тепер ми знову мали йти в ресторан, де я мав змушувати себе сидіти разом із Луїзою, яка могла б бути більш спокійною, але постійно виявляла своє самолюбство і бажання бути центром уваги.

Не знаю, чому цей день був для мене таким важким. Він мав би бути моїм святом, але всі навколо знову робили його чимось для себе, забуваючи про те, що насправді важливо для мене.

Ми приїхали до ресторану, і одразу стало зрозуміло, що це не те місце, яке я вибрав би для себе. Всі ці розкішні столи, скляні люстри, обслуговуючий персонал у чорних костюмах... Все було, наче для когось іншого, але не для мене.

Коли ми сіли за столик, я одразу відчув, як мені важко дихати від цієї атмосфери. Луїза сиділа навпроти мене, вже знову в своїй "королівській" позі: ноги складені одна на одну, ручка затиснута між пальців, а погляд — наче вона не просто відпочиває, а контролює все, що відбувається навколо. Її тонка посмішка знову була на обличчі, навіть коли вона не розмовляла.