25. Щось нове і незвичайне.

Шановні читачі! У главі є присутній делікатний контент. За правилами це допустимо! Тому Spoyler:

@hpps.com.spolernabuknet.

Гарного вам читання! ❤️

Звук у будильника дзвенів так гучно, що я схопився і вдарився головою шахматні фігурки. Виходить я всю ніч спав на шахматній дошці, на якій 8 годин не рухалась жодна з фігур. Коли я забрав голову, то помітив, що випадково посунув слона на те місце, де у ворога не було шансів виграти. На хвилину я відволікся. Бачив весь запланований хід в себе в голові. 

-Шах і мат! - встав потерши свої очі, зсуваючи ногу з ліжка.

Коли я відкрив двері, то якраз збудилася мама, тримаючись за голову.

-Шон, ти... - потрясла головою, і акуратно встає. 

-Я.

-Коли ти вчора прийшов? - вділася в халат.

-Об 11 вечора. - говорю я тримаючи каструльку з молоком, яке  буду заливати у чай.

-А... - повела руками по голові.

-Я прийшов ти заспала.

-Ти кудись їдеш? - зразу озріла, коли побачила зібраний рюкзак.

-Так, - ріжу лимон.

-І ти просто так, мені нічого не сказавши, їдеш? - справила своє волосся.

-До бабусі. - заспокоїв її я, миючи руки, бо врізався ножом.

-Та хоч в тундру, Шон! - приводить себе в порядок, - ти мав би мене попередити!

-Я думав, що тобі тато сказав... - повернувся, витираючи руки. 

-Я не розумію, невже важко поділитися зі мною? - заводить істерику. 

-Ну тоді вже вибачайте, - просто забув сказати, - Ти мною і так не цікавишся, щоб змінилося якщо б я тобі сказав? 

-Шон, ти хочеш сказати, що я гірша за твого батька?

-Ні, я просто вже звик, сварках коли не побачитесь... - упустив голову і підняв, - Я вже замовив квитки туди і назад. 

-Ой Боже... 

-Це все безсенсово. І мені вже пора. -  взяв зібраний рюкзак ще зі вчора і подався до вхідних дверей.

Я гупнув дверима так гучно, що сусіди проснулися від цього звуку.

Стіва на площі видно не було. Я пішов з кілометровою чергою до каси, де роздавали квитки. На цей раз всім квитків вистачило і все обійшлось слава Богу добре. Спішучи до турнікету, я сильно сумнівався, що це той самий потяг, яким не раз відправляюся у Бостон. Виявилося, що це новий потяг, який видали на штат. Новим він аж ніяк не виглядав. Я б навіть сказав гірший за попередній. У вузенькому коридорчику, ми всі тулилися одне об одного, незважаючи на те що вагонів було більше. Тулилися ми доти, поки провідниця не роздала нам бірочки на місця. І ось що один мінус цього потяга: там немає окремих купе. Там просто декому, пощастить, а декому ні. Ліжка були двоярусні. Тісненькі. Наприклад, мені не пощастило. Мені випала бірка за номером 37. Якраз на другому поверсі. Я виліз і поклав свій рюкзак збоку, щоб не забруднити його. Моя голова терлася об стелю. От тільки представте собі: ви в тістенькому коридорчику, сидите зразу на першому ржавому ліжку ще й на другому поверсі, де ваша голова треться об стіну і все на світі, ви мусите сидіти як черв'як і головне що під вами спить дядько, який весь час хропить.

Так, так, так, піді мною сидів дядько, який весь час то хропів, то балакав з іншими. Але я не розумію одного, Як тут можна око стулити в такому страшному шумі.

Тут було страшно сиро, мокро, холодно і ржаво. Моя голова знову втулилася об ржаву і покриту корозією стелю. Вона була така холодна...  Навіть не прилягав. Весь час сидів. Готовий був злізти з цього потяга і йти пішки, незважаючи на те, що там йшов дощ. Я взяв з рюкзака свій светр, і накинув його собі на плечі. Через 20-хвилинної їзди цей дядько гукнув до мене. 

-Ей малий звідки ти? - задирає свою велику голову. 

-З Гарварду. - тихенько відповів я. 

-Де тебе несе? - прискіплився. 

-Я у Бостон. 

-Ясненько. Чуєш а сідай на моє місце. Тобі дальше, а мені ще ці дві площі.

-Не треба. - знову подріботів я. 

-Тоді давай біля мене сідай. 

Я зліз і взяв свій рюкзак, який потім поставив на його ліжечко з краєчку. 

-Звати тебе як? - знову запитав він. 

-Шон.

 - Холлс?

-Так.-  ( Ні, хотів сказати Ротермаєр)

-Аааа! - підняв мене з ліжка. - Це Стівена син! - підійшов до одного своїх сусідів, з якими теревенив.

-Він? - глянув на мене.

-Охохо, - крикнув другий. - сідай сюди біля нас. -  Взяв невелику табуретку. - Знаєш, я з твоїм татом колись працював.

-Що ти мелиш? - перекрикнув його той самий дядько який до мене заговорив, - Ти тільки був на його проєкті.

-Ти нічого не знаєш Едуарде закрийся! Шон ти значить так?

-Так.

-Я дізнався про тебе  10 років тому. Твій тато так радів що в нього появиться син! Він дав по три дні всім вихідний. 

-Тринадцять... - переправив його я. 

-Вже 13? - зайшовся. 

-Так. Мені минулих шість місяців виповнилося 13. 

-Як швидко йде час... Спішить десь напевне.

-Як у тата справи? - запитав інший дядько.

-Добре.

-Я бачу ти сором'язливий. - запитав один із них.

-Шановні пасажири, - підійшла одна провідниця до цієї купки. - Прошу, повернутися на свої місця за бірками. Пане Едуарде, - показала рукою, - ваша бірка номер 36. Будь ласка сядьте на своє місце. 

-Ей! І що з того? Дайте потеревенити нормально. Бач, це син дуже великої людини, - показує на мене рукою, де я опустив погляд. 

-Якої це? - присіла до нас. 

-Холлса! 

-Аа. Ти Шон?

-Так.

-Син Стівена. - плеснув мене по плечі. 

-Ой хлопці, сиділа б ще більше, але знаєте, що мені буде від боса, - встала поправляючи свою спідничку, справляючи свою шапочку схожу, як у стюардеси, і помацала коротенькі косички. 

Через 5 хвилин дійшла зупинка до Бостону. Я вийшов з вагону у маленький коридорчик, і кинув свою бірку в ящик, де лежали всі інші.

-МИ ПРИБУЛИ У БОСТОН! ВАС ВІТАЄ БОСТОН. 

Лунає голос із сирени. 

На вулиці розпогодилось. Я вийшов із своїм рюкзаком, і подався на автобусну станцію де мені потрібно було доїхати. Подолавши важку дорогу, знову хлепнув повітря цієї легкої насолоди. Галявина квітів перетворювала атмосферу на щось краще. Вдалині віднілися будинки. Я побачив сіла на площі, тільки трішки дальше.