24. Кладовище.

Ми проїхали повз собор, де на горбочку виднілися могилки. Це не було найбільше кладовище в Кембриджі. Зазвичай у більш громадських місцях є до двох тисяч, може й більше. 

Я Джордана звісно поважав, як і старшу людину, але всеодно ми друзі навіки. Не враховуючи Стіва, який весь час тнув всякі проблеми."...(...)

-Джордане, - йду за ним я слідом.

-Так Шон, - хотів заплакати. (Ми вже якраз підійшли до могили Стіва, (на яку я уважненько роздивився)).

-Та чи можна йти до покійного без квітів чи цукерок? - глянув на нього, потім на бетон, де я і сів. 

-Можна, - знову витирає сльози. - Стів не образиться.

-Ще й як образиться! - я витягнув з кишені щось на кшталт двох шоколадних цукерок, і зірвав три великі ромашки біля паркану. Це все на бетон. - Тепер точно... Не образиться...

Джордан мене обняв. Міцно-міцно. І заплакав.

-Хлопці не плачуть! - насупившись тупнув ногою.

-Не плачуть... - витер сльози, встав і зняв капелюха. - Мені вже якби 22, а тобі тепер назавжди дев'ять... - схилив голову перед хрестом з фотографією Стіва. - Значить запам'ятав...

Я хитнув.

-Ти мав бути старшим за мене... Але залишився в 1993 році. У 2024 мені виповнилося лише тринадцять років.

-У нього завтра день народження. - продовжив Джордан. - 27 травня.

-То йому 31 рік.

-Так.

-Йдемо? - натягнув капелюха.

Я тільки махнув головою і сів за велосипед. 

                       .                    .                    .

-Шон, мені дядько Тома скаржився. - веде весняну мораль мама. 

-Що що? А! Тоді я добридень не сказав, коли йшов зі школи? 

-Ні!

-Сказав що не принесу пошту, бо це не мій обов'язок?

-Ні! І отримаєш ще й за те!

-Випадково закрив вхідні двері до під'їзду? 

-Ні!

-Не провів його до церкви, бо він ходяча і здорова людина?

-Н-ні!

-Так а що ще? - здався я.

-Нічого. Ти висказав щойно всі свої гріхи!  А я тим часом тебе провокувала. - сміється миючи руки, а я тільки скоса глянув на неї і пив чай за столом. - Шон, ти вже все сказав? Чи ще було щось? 

-Та... ніби ні... - сердито напівтона сказав. 

-Кхе. Кхе... До речі за пошту і під'їзд ти ще отримаєш! 

-Ні, мамо будь ласка не треба...

Але вона тут знову стала і почала сміятися на пів квартири. 

-Та ой!!! Ха-ха-ха!

-Мені не смішно. Ну все, бувай! Я в музичну. 

-Ага, - кинула мені папку з нотами в руки. - Ахахахаха! Ой. - пішла попити води. Бідний дядько Тома. Він вже напевно не радий, що Шон повернувся. 

Я йшов сходами під'їзду, поки не зустрів... Дядечка Тому! "Так... Шон Холлс... Не ляпни якусь дурницю, про яку мама дізнається за 5 хвилин...".

-Доброго ранку малий! - сидить і курить цигарку в нас прямо на сходах. 

-Доброго дядьку! - дуже терпливо дивлюся на те що він робить. "Шон стримайся"... - Щоб вас чорт забрав, що до біса ви тут коїте?! Це наш під'їзд 47 квартири, який я прибираю щотижня за вами і вашими згореними цигарками! - я хопив свою голову за два боки і хитав зверху вниз. Глянувши на годинник, я вийшов з під'їзду, де якраз вийшла із 44 квартири дружина дядька Томи.

-До біса ти тут сидиш? Я тобі давно казала прибрати свою кімнату! І сміття розсортувати! Хто це все зробить? 

"І бла-бла-бла-бла". Далі й не чув про що вона там йому говорила. 

-Піраміда, апокаліпсис, греки, юнги, паруси! - наспівую щось там під ніс йдучи на заняття.

Я зустрів Стіва, і після музики ми пішли в маленьке кафе збоку міста. 

-Щось бажаєте? - підійшов офіціант.

-Ні дякую, - зайшовся я, - можна склянку води?

-Так, звісно.

Стів взяв лате. 

-Тебе щось непокоїть? - сів біля вікна.

-Ні. 

-Ти помирився з мамою?

-Та з одної сторони так...- увімкнулася музика джаз, яка грала тихо, щоб не зачепити розмови, на яку я враз повернувся назад, - просто давно мене не бачила.

-А з другої? 

-Ні. - наважився я, - на гадаю, що вона просто начиталася психологічного курсу "Як поводитися з дітьми".

-Думаєш? - покрутився, - Читав історію браузера? 

-Ні, ти що? Не можна сунути ніс в чужі справи.

Підійшов офіціант::

-Ось вода, - поклав, - і лате.

-Дякую, - усміхнувся офіціанту. -  А що? Спробуй почитати.

-Стіве, - раптом здригнувся я, - не хочу!

-Ну як хочеш... мені б було цікаво.

-Почекай, - відволікся, відвернувшись вбік на мобільне повідомлення, - є новина. Погана і хороша.

-Давай хорошу. 

-Я їду до бабусі, - кивнув, - Ти також можеш якщо захочеш відвідати маму і тата. 

-Звііісно! - зробив глоток лате, - А яка там вже погана? 

-Я буду там лише три дні... Мені потрібно відправитись разом з татом у Сан-Хосе.

-Як прикро! 

-Але надіюсь, що ці три дні будуть для нас чимось елегантним!

-Я все зроблю щоб ти їх провів з користю. - шептнув. 

-Хаха, дякую. - засміявся, - Ну до зустрічі, - глянув на годинник, - мені пора. 

-Так, мені теж. А коли їдемо? 

-Післязавтра.

                   .                  .                       .

-Мамо, а де... 

-Я не знаю, - акуратно проводить помаду по контурах губи.

-Я навіть не запитав що. 

-Шон, я не бачила твою куртку. 

-Я не про куртку! Яка взагалі може бути куртка в травні? 

-Ти до бабусі дзвонив? 

-Ні, ми відійшли від теми. Ти не бачила мою...

-Ні, не бачила, - робить останні штрихи якимось плоским вугіллям по віях. - Ну все, бувай зустрінемося ввечері!

Я безнадійно глянув на двері, потім униз. 

-Он де ти є! - це була панамка, яка лежала на кріслі, яке було засунене у стіл. 

Я пішов на вулицю. 

-Олівере, я не маю часу! - чую з під'їзду голос дядька Томи. 

Я пройшов повз нього і зачув ще дещо:

-Тобі якщо треба приїхати, то приїдь! Забери все своє багатство, багатство нашої матері! 

Я спочатку уваги на це не звертав, але потім, коли пройшов повз п'яту квартиру, то подумав, що дядько Олівер може й є тим самим дядьком з квартири, де живе мій тато. Я зразу подався там.