20. Вибачити чи забути?

-Мммм. Добрий ранок. - розтягують я ідучи з кімнати на кухню.

-Доброго, Шон, - обережно проводить мама по губах помадою перед дзеркалом. - Ти сьогодні до школи не підеш.

-Щось сталося? - витягаю молоко.

-Ні, просто я сьогодні вихідна, тому йду в епіцентр.

-А..

-А ти йдеш зі мною. - перебила мене, коли хотів сказати "А я?"

-А коли до тата поїду?. - пробурмутів собі під ніс.

Вона змовчала і згодом я додав:

-Ну я й би міг сам залишитися. - кладу молоко на стіл і заливаю пластівці. 

-Ні, бо протягом тижня ти таких  дурних дурниць наробив, поки мене не було.

-Навіщо ти сказала "дурних дурниць?"

-А тобі яка різниця?  - закінчила макіяж.

-Ну так не милозвучно. - прозвучав абияким тоном я.

-Ну от бачите. Мій синочок хоч десь корисний.

-Наприклад?

-Англійська, - проводить якимсь шматоком заокругленої губки по лиці.

-Я ніяких дурниць не робив. Це все дядя Тома.

-Припини його назвати "дядя". Це не культурно.

 -Він вже три рази на тиждень мене підставляв.

-Чого ти сидиш? Іди збирайся!

Я не встиг доїсти пластівці, тільки зробив один жадібний на скору руку ковток молока.

-Йду. 

За п'ять хвилин я зібрався. Ми сіли у машину, і мені відчувалося що я от-от упаду від голоду. Тільки один цукерок я захопив з тарілочки, яку поклав ще вчора від жінки на милицях. Цього мені взагалі не вистачало. 

-Чорт! - крикнула мама і вдарила по рулю рукою.

-Що сталося? - раптом здрихнувся я.

-Затор! Та щоб їх! Що там таке відбувається щоб зупиняти пів міста?! 

-Тссс. Тихіше. - заспокоюю я.

-Пііі - сигналить вона.

-Це тобі зараз ніяк не допоможе. 

-І який ідіот тут поставив шлагбаум! Його тут раніше не було! 

Тут на своїй машині їхав Джордан на роботу. Він також потрапив у затор, тільки стояв навпроти нас. ( Збоку ). Він зразу ж упізнав мене за шибкою. Усміхнувся і почав теж сигналити. Я відвів погляд на лобове скло.

-О Боже. Я зараз вийду і розберуся з ними. - скаржиться вона вже третю хвилину.

-Еее. Мам, але ти не відкриєш двері там відстань між машинами максимально двадцять сантиметрів. 

-Ти ще тут мені здався своїми порадами!

Я момент заткнув свій рот. Через 20 хвилин, поки затор розвіявся, то я встиг 100 раз зголодніти.

-Ма, я голодний. - сказав я потихеньку.

-Я тобі що зроблю, потерпи трохи.

Джордан від'їхав наперед. Але потім згадав, що заді ми, і від'їхавши набік притормозив.  Я йому кивнув рукою, щоб їхав далі, бо у нього важливіша робота ніж у мами епіцентр.

Ми вийшли із машини, і зайшли у величезну будівлю під назвою ЕПІцентр. Там можна купити все. [Перелічувати не буду, але нагадаю, що там найбільше жіночих штучок. (Самі знаєте)].

-Мам, я голодний - йду я вже сотим коридором слідом за нею. 

-Шон, чекай. Чим ти думав? Ми дорогою сотні пекарень проїхали. - дивиться на різні кольорові вивіски. 

-Ну ти тоді сварилася з іншими водіями, і з ще одним поліцейським, за шлахбаум. - незасно подививсь на неї. 

-Не заводися. - відмовила і зайшла у інший відділу, де були прикраси і штучки для макіяжу. 

-Гм, ум. - раптово чіпився за живіт я.

-Тримай гроші і купи щось їстівне. - нарешті здалася вона, дала мені з гаманця деякі гроші, скільки я не бачив, тримаючи пробну помаду в руках.

 -Дякую.

Я купив собі чаю, і навіть вистачило на випічку з сиром і зеленню. 

-Перепрошую, - обізвалась до мене якась дівчинка, тримала у руках плюшевого ведмедика який терчав - А ти не бачив мою маму? 

-Ні, вибач не бачив. - відмовив я сидячи на лаві у центрі. - вона зникла?

-Так. - рішуче сказала вона, була схожа на п'ятилітню дитину.

-Ну яке ім'я може я її знаю? - спробував здогадуватись я.

-Мама.

-Ну а ім'я яке? - старався пояснити її я.

-Ну мама! - пригорнула до себе ведмедика.

Я вже зрозумів,  тому вирішив запитати інше:

-Якого у неї кольору волосся?

-Чорне.

Я оглянувся і зрозумів, що у епіцентрі багато жінок з чорним волоссям.

-Вона яка? Якого зросту, які очі?

-Вона гарна, висока. - каже, - моя мама.

-Гарних жінок є дуже багато. - я глянув сміючись.

-Але моя мама найгарніша! - обурилася на мене, але почав ще більше сміятись.

-Така ж як ти?

-Так, - притулила до себе ведмедика.

-А ти не знаєш, якого кольору у неї очі?

-Еее ну такі голубі, - розмахує рукою по повітрю.

-А в якому вона одязі? -ще більше стараюсь розвідати інформації.

-Спортивний костюм..

-Може ти знаєш, яка сьогодні у неї зачіска?

-Вона не носить зачіски, у неї каре. - заперечила вона.

Тут я якраз згадав, що бачив на подобі опису цієї дівчинки жінку. А іменно при вході в епіцентр. 

-Звати тебе як? - приголомшено запитав я.

-Я Лі. - мовила вона.

Я задивився десь у бік.

-Е-е, щось сталося? - махає крихітними пальчиками навколо моїх очей.

-Н-ні нічого, - відвів погляд. - Шон. Дуже приємно, 

-Як звати твою маму?

-Мою маму звати Сюзен.

 - Значить вона така сама гарна як і моя!

-Може...

Я від'їв її на прилавок і купив льодяника, а сам пішов до виходу і почав шукати жінку по опису цієї малої. 

 Так я її знайшов! Вона стояла теж в страху.

-Доброго дня, я здається знайшов вашу дочку.

-Де вона? - бурхливо сказала жінка дивлячись у телефон і зібравшись з думками гукнула.

Я відвів її до Лі.

-І де це тебе носить? Ти не голодна? - стурбовано спитала вона.

-Ні, - відказала.

Жінка взяла донечку за руку і відійшла на пару кроків.

-Стій, - зупинилася дівчинка. 

Вона підбігла до мене і сказала:

-Дякую. 

Я у відповідь усміхнувся. 

-Хто ти? Ти не представився. - вернулася мама дитини. 

-Я Шон і мені треба бігти. - подивився на наручний годинник.

Ну здогадуєтеся реакцію мами. Ще й добряче посміялася, але я буду так сміятись, коли прилетить за запізнення  від маман.