19. Правда чи брехня?

Через годину на землі появилося все більше і більше ємкостей повній водою. 

-Давай! - просить Тео. - три, три!

-Та ця пляма не виводиться! - стогне Тео’.

-Давайте я. - взяв іншу тряпку. 

 Мені вдалося вивести цю пляму, бо мав більше сили. 

-Дяку... 

-Припинити базар! - завелів дядько Клейтон.

Я тільки зиркав на годинник, але стрілка була мов приклеєна до годинника. «О пів на четверту»

Мені хотілося чим по швидше вирватися.

-Доброго дня! - ввійшов хлопець.

-Доброго дня. Ехехе! - підсмішковується цей вусань. - Чого стоїш, йди запропонуй щось йому! - штовхнув мене, а близнюкам наказав припинити роботу. 

-Але ж дядьку! Я там більш не працюю! - шепочу я.

-Не огризайся! - закусив кінчик нижньої губи, і насупив зуби. 

«Так, це мій шанс!»

-Бульбуль! - холодна вода потекла йому у ноги; я штовхнув кінчик відерця і пішов, а близнюкам на жестах ззаді показав, щоб вступилися, бо намокнуть.

-А -а, - стримується від холоду й зразу ж подався у свій кабінет. 

-Доброго, чого бажаєте? - гукнув йому я з рушником на руці. 

-А-А-А-А-А! - Верещить зі свого кабінету, що аж чутно було до вестибюля. 

Клієнт глянув на двері, а потім на мене.

-Що там коїться? - запитав.

-Та не зважайте, це просто наш бос не в настрої, його жінка кинула.

Близнята почали реготати. Чесно кажучи, Клейтон це може й чув. Але я тим не парився. 

-Я-ясно.

-Присядьте. Ось меню.

-ШОН! ЩОБ ТЕБЕ....! -почав верещати із-за двурей кабінету.

Хлопчина знову глянув на двері.

-Кажу ж, - спокійно мовив я, - не в настрої.

-Клієнт знову зазирнув у меню. 

-А можна ось ці круасани і лате без цукру будь ласка. - показав пальцем. - і зразу ж скажіть яка ціна. 

-3,52 .

-Так дешево? 

-Так, а круасан за безплатно. - мовив йому я.

-Правда? Я все за нього платив 5 долларів.

-Ні, цього разу безкоштовно. - водночас я здивувався, мало того що цей нахапа бере за ті круасани гроші, так ще й ставить такі ціни, що я міг би собі розбагатіти протягом тижня.

-Ось. - я подав круасан із шоколадом, і одне латте. 

-Смачного! 

Я знав, що мені прилетить від шефа, але то того варте. Тим більше він не може ходити, бо гріє ноги. Я мав рацію, через пару хвилин включився обігрівач. 

 За ці п'ять хвилин понабігало уже шість клієнтів. Я думаю через це, бо подалася чутка, що у нашому кафе безплатні круасани. Я звісно люб'язно всіх пригощав. У кабінеті боса мучила жаба. Ні адже що? Вони пішли йому за безплатно! Це як бонус до цього кафе. За те все чесно. А таких людей як він є мільйони.

  Я думаю, якщо б їх було поменше, то людям би було набагато легше жити. І не перший раз я таких людей зустрічав в своєму житті. Я навіть чув декілька раз від дорослих: «умій збрехати, тобі це пригодиться».                        

Діло в тому, що я не вмію брехати. На мене щось таке находить! Як мені тоді дивитися цій людині в очі. Тут я збрехав клієнту. Так все склалося. Я не брехав для своєї користі. Навіщо брехати, якщо потім людина і так дістається правду, й буде себе за це картати, і пам'ятати все життя. Не знаю як у всіх, але у мене після брехні таке відчуття, що я щойно вчинив великий злочин. Одним словом почуваю себе шахраєм. О так.

-Дякую, заходьте ще! 

Я стривожено гляну на годинник. Ой уже п'ята! "Забув! Як я забув в мене зустріч з Джорданом!"

Тут якраз вийшов Клейтон. Він хотів на мене підняти руку, але не зміг! Він був такому жахливому вигляді! Що я собі згадав пані Ебігейл, яку побачив перший раз на сходах. Його ноги були сині, але щоб не осоромитись він надів в'єтнамки.

-Пане, - мовив я. - Мені звісно було дуже приємно з вами попрацювати, але мені вже час. - зняв фартушок і поклав на вішак. 

-Ат! Ееее. - він так говорив мов його струмом вдарило. - грошей я тобі не заплачу! - нарешті хоч щось вимовив.

-Ой, і не варто вам тратитись на мене. - я вийшов і побажав удачі. 

 Мчав я до лікарні. Коли я там зайшов то у прихожі клініки стояв Джордан у білому халаті і говорив з колегами. Я йому підморгнув і ми пішли у столову. 

-Привіт малий! - вирішив він мене трохи подратувати.

-Я не малий! Та хоча яка різниця.

-І що на цей раз? -поглянув на мою кислу міміку.

-Все на відшибі. Роботи немає, грошей немає, дядя Тома мене ввечері вставляє за невдаху. 

-Уфф. А можна якось детальніше? Що сталося? - поклав дві чашки лате на прилавочок і заплатив гроші.

-Я Стіва зараз готовий вбити. Чесно.

-Не говори так, він твій друг.

-Дядя Тома хотів мене виставити за невдаху. 

-Чому? - привів мене до найближчого столика.

-Бо казав, що я не можу заробити ні копійки.

-І що? Ну у твоєму віці щойно з пісочниці вилізли граються в мобільні ігри. - присів на крісло.

-Стів запропонував мені роботу. Ну ти знаєш. У нашому кварталі є одне кафе. Я там поробив до вечора. Казали що ніби платять за три години.

Джордан почав сміятись.

 - Та хто ж платить за три години?

-Ну він мені пообіцяв що заплатить, але ти сам мене знаєш, що я навіть не можу заварити каву. Одним словом це шахрай мені не заплатив. Я і зразу ж пішов сюди.

-Хочеш сказати, що ти залишився без грошей, і тебе виставлять там за дурня?

-Стів казав, щоб я просто взяв із кишенькових. Він не мусить знати. Але ні, я хотів бути чесним. А ти взагалі любиш правду чи брехню?

-Дивися... - трохи замнувся. - Якщо це правда не солодка, то дехто з нею справиться а дехто ні. Бо на мою думку, навіщо брехати, якщо потім і так правда вилізе на чисту воду. Якщо це брехня, - повір, вона весь час солодка. Але потім виявиться така кисла, що язик не відітреш.

-(...) І де мені заробити щоб відітерти якось язик? 

-Ось, бачиш цю жінку на милицях? Допоможи їй піднятися на другий поверх. 

-Чому ти такий жорстокий? 

-Що?

-Ну чому ти людям виписуєш милиці? Це ж погано на них ходити.

-Еее, це взагалі не я! Іди запитайся у кабінет номер 67.