17. Чому ти така самотня, стеленько моя?

-Один, два, три. .(...)

-Один, два, три.

-Один, два, три.

Рахую я, дивлячись на стелю. Чому? Сам не в курсі.

-Один, два, три.

По-моєму мої очі почучуть закриваються і я з'їжджаю з глузду. 

-І  чому ти така самотня, стеленько моя? На тебе ніхто уваги не звертає, мало хто дивиться... Жорстоко треба покарати того, хто рідко на тебе дивиться. - я взагалі не знав, що говорив, до речі вже за цей тиждень для мене три вазони у кутку стали найкращими друзями, а стеля іменно в моїй кімнаті, стала спікером у нудний для мене момент. 

- Що? Будемо ось так просто сидіти і балакати? -веду монолог і  знову звернувся я, дивившись на стелю над моїм лобом. - Лалала, і чому ж ти така самотня, стеленько моя!  - співую я собі якусь придуману мелодію. До речі, виходило навіть й непогано. - Лалалайлалалалай! 

 Співав ще це довго, поки в кімнату не зайшла мама.

-Твоя керівничка зі школи  №23 сказала, що у понеділок ви розпочинаєте навчання. - зразу ж  пішла збиратись на роботу. Що до ставлення до мене, вона його змінила, але все ж, вона робила на мус. Навіть усміхалася мені у вічі. Але мені це тепер фіолетово. Навіть чисто по-голубому. У темних відтінках.

 Мені провиднілися очі. Про свою пісеньку я забув. Моментально. Пам'ятаєте, ще три дні тому я казав, що а ні трішки не скучив за школою?. Час все змінив.

 Останні п'ять днів до понеділка, я гуляв по всьому під'їзду. Сусідам вже набридло, як я ходжу кругами. Але через пару годин дядько Тома приєднався до мене. Весь день я просидів за книжками, яких ніколи не читав. Я прочитав може з п'ять за цей період. 

 За цей тиждень я встиг зробити все: готувати оладки, прочитати вісім збірок, вивчити нову пісню по акордах, купити медичної води дядькові Томі, навчитися розмовляти зі стінами, і багато інших дурниць, які приносили мені задоволення.  Мушу визнати, що все-таки ці останні три тижні я провів  з користю. Я уже забув про Міс Паул. А нагадав я про неї собі тоді, коли пішов до школи.

                                      ********

Мене спіткало тоді таке горе. "Я не можу сам заробити хоча б один долар". 

-Хлопче, - сидить дядько Тома на східці біля мене- як заробляти збираєшся.

-Та ніяк. - відказав я.

-Я вже у твоєму віці, бізнес міг би відкрити, - більш нахилився до мене, викидуючи наступний за рахунком може з шостий чи сьомий раз сигарету, яку до кінця не використав - Тяжко тоді працював. Особливо у ті часи. Знаєш, пам'ятаю ще з юності, що я продавав мамну випічку, -каже, -Погано то було, але нич, за то є шо згадати. -ще більше до мене він нахилився, хотів донести щось особливе зі свого життя, - ти головне, на продаж не став  високі ціни. Все потроху. Мамині пиріжки спочатку я продавав по долару. А що ти думав? В тебе хтось купить зразу за п'ять чи за шість?

-А вона дізналася про те? 

-Про шо? - перепитав.

-Ну, про випічку.

-Канєшно. А дістав як! Дотепер пам'ятаю. - малинове варення...

-(...) –я затамував подих. І мало не зареготав.

-А ще знаєш, - вийняв ще одну сигарету, - раз я продавав татові запчастини, то ше гірше пошкодував і був покараний. Тепер можна все, хіба би ще того хтіти. Навіть в космос полетіти. Молодь зараз того не хоче. - витягнув сигарету, щоб випустити дим, який терпіти не міг. (навіть дивувався, як мадам Вівьєн це витримує) 

-В космос полетіти? 

-Ні, - зірвався, - ти взагалі мене слухаєш? 

-Слухаю, - тихіше сказав я.

-Так от, - продовжує, - у твої роки, я за підграбане листя, - гніздиться на східці під'їзду, - отримав 2 центи. Я так радів, шо перед кентами мільйонером чуть не став.

-І це по-вашому багато? - поцікавився я.

-Ще й як! - завертепів, - ми цьому радувались. Не те, що зараз шмаркачі. Дали 10 доларів, а вони ще крутять носом. Я б за таке в дитинстві, б тій людині пам'ятник поставив. - задивився в один кут, - А на морозиво як ти будеш зароблять? Що від мами з татом останню копійку здерати? 

 Тут я також задумався, що я буду далі робити і відповідно до чого він веде.

-Та й в принципі тут нема де зробити. От повернути вас в мої роки, там би роботи було по вуха, крім того домашні обов'язки.

-Як це обов'язки? Просто зробити домашні завдання і раз у місяць прибрати в кімнаті? - здивувався я.

-Ні, ти нічого ти не розумієш. - зойкнув, - Я був найстаршим у сім'ї. На мене повісили всі обов'язки. Потрібно було наглянути за братами, потрібно було крім того ще зробити домашнє завдання, приносити пошту, також прибирати, але ще в тому числі і за ними.

-Ой, чув я про ваші лихі роки. - махнув рукою я.

-Ти навіть не вмієш заробляти на стаканчик квасу.-похизувався він. - от ставлю я умову, якщо ти за завтрашній день не заробиш хоча б 5 доларів, тоді ти невдаха. - плескнув мені по плечі.

Я погодився на цю  умову. Тут прийшла тітка Вівьєн.

-Чого ти тут розсівся? Що нема з ким теревенити? Справ по вуха, а він тут сидить.- гостро глянула на нього. - Шон, - звела погляд на мене - любий вибачай, якщо тобі було цікаво з ним говорити, то можеш прийти до нас, але зараз у нього справи. 

-Ні, ви що? Нам було дуже приємно поговорити, - затинаючись говорив я, - але мені теж час. 

Вона глянула на мене і усміхнулася:

-А ти чого вже люльку до рота сунеш? Я тобі вже про це говорила. - вдарила його по плечі.

-Чого ти така агресивна? Я з тобою не можу жити.

Вони подались у свою квартиру, а я все ж залишився. Я роздумував. Роздумував про своє майбутнє. Я пам'ятаю, як я мріяв, що буду мати дім і буду мати багато їжі. А от хто буде на неї заробляти? Мені здається, що дядько Тома мене наштовхнув на те, без чого можливо я і в майбутньому можу не обійтися.