16. Не я і не ти.

Я забіг у туалет і готовий був шибанутись головою об землю. Мені в очах двоїлося. Коли глянув у дзеркало, то був гарячий, червоний як перець. Голова йшла обертом, а нудота не відступала. Вона нахабно дерлася горі мною, аж до горла. Мені було так гаряче. Містер Парк зайшов у вбиральню, де був і я біля умивальника. Він запитав, чи зі мною все добре, але я нічого не відповідав. В цей момент, коли не опускав з мене погляду, (скажімо так, по науковому) я повернув в умивальник всі готові речовиниречовини. 

-Що сталося? - запитав стривожено.

Я не встиг відктити рот, як мене вивернуло і я побіг по далі біля смітника. У мене лице було наче у жаби, потім мінялося, ставало як у перця, потім бліде і нарешті синє. Відчуття жару, навіть коли ти блідий і на погляд здаєшся холодним. Мене відпустили. Містер Парк відпустив мене додому.

 - Ехекхе! - біжу я у туалет закашлюючись, не замічаючи, що ранець так і кинув на землю.

-Шон? - постукала до мене мама. - Щось сталося?

 Вона крім кашлянини нічого не почула, тільки розгледівши деякі слова. 

  Фухх. Просидів там довгенько, довше ніж дідо у туалеті з газетою і келихом віскі. Коли я повернувся, мама тільки глянула на мене, а сам помчав у кімнату. Там я через силу відкрив вікно, повикидав з моєї спальні усі непотрібні речі, від яких мене нудило. Приніс три вентилятори, чашку холодної води і змінив постіль, яку перед тим поклав на три хвилини в морозильну камеру. Я всією масою тіла влігся на ліжко. З мене вже вийшла пара. Весь спітнілий пішов до шафи переодягтися в щось  легше. 

 Ввесь день мене так нудило!. Ввесь день я нічого не їв і не пив. Я ходив мов нещасна квітка, уявивши, що пані Ебігейл виглядає краще без макіяжу ніж я, котрий його не ношу. 

 До школи я не ходив. Моя кімната перетворилась на льодовиковий період. Де не станеш, всюди сніг і лід, якого я витягнув з морозилки.

 Виявилося, що все місто хворіє на Ротовірус, чи Ротовірус , не знаю.  Моя мама теж просиджує по годинах у вбиральні. Стів мені казав, що у гуртожитку вони переплачуються грошима один між одними, щоб зайняти туалет, він там був один і кожен перед виходом добре думав. Щоправда, мій товариш і підробив. 

 Строгий карантин оголосили по всьому місту. Мені було нудно просиджувати днями вдома, але краще, як сидіти на всіх уроках. Жара була нестерпною. Коли я глянув на балкон, то не побачив живої душі. Це було схоже типу закинутого міста. Машин взагалі не було. Людей, навіть котів. Хіба сосни попри тротуар теліпались.   Я виходив постійно о дванадцятій чи о шостій дня, бо тоді подував холодний, свіжий вітерець.   Днем ми спали, а вночі ходили по квартирі. ( Вночі прохолодніше) Морозиво і холодна вода в нас не виходила. 

 НУДНО було настільки, що я говорив до стіни і вазонів. Навіть дядько Тома не був би проти взяти шахтарський шолом, вважаючи, що в ньому холодніше, але при тім, виглядав би як трохи ку-ку. 

 -Всі зараз хворіють на тяжке становище, як ртовірус  китайське походження, - говорить ведуча ;- всіх просимо залишатися у своїх домівках і не покидати їх протягом всього карантину. 

Слухаю я телевізор, і злегка кинув пульт на диван. 

-Так, ви маєте рацію, -щось там бобунить ведучий,- ще хочу зауважити що 98% всіх людей які мешкають у Штаті Массачусетс, важкохворі.

-Ой, і навіщо влаштовувати цей карантин, якщо всі вже похворіли і гіршої шкоди один одному не завдадуть. - зітхаю я.

Тут раптом показали з відеокамери, як місцевий зазняв у самому центрі міста багато поліції. Мені так було цікаво що там таке діється. Я б міг втекти, –але подивитися що там. 

 Тут я застряг у екрані на декілька хвилин. 

-Тут зараз поліція, тому просимо поводитись на вулицях доречніше, - говорить та сама ведуча. 

-Міс Джанен, - говорять ведучий який сидить біля неї. - ви можете сказати, якщо звісно не секрет, що там коїться таке. 

-Еее, так звісно, на кожну вулицю- підняла очі від листа паперу, - виділили по парі поліцейських, які будуть слідкувати за карантином. 

-Міс Джанен, - прискіпується він до неї, - скажіть, чи надовго це і чи взагалі згодні з цим громадяни.

-Протягом всього тижня буде строгий карантин. - продовжила вона. 

Мама миє посуд ззаді мене. 

-Уфф, я не хочу сидіти вічно вдома. Це мозком можна полетіти. Мені ще трошки і зірве дах. 

Вона підійшла до телевізора. 

-Он там, дивись - показує вона здалека на екран, з піною на руках, - це якраз біля вашої школи. 

-Цікаво, цікаво. - захопився цим я. - Але все ж не можу повірити, що ми будемо під наглядом поліції і наша вулиця буде нерухома протягом тижня.

-І ще є одна але дуже важлива новина, - знову вона поглянула у цей самий папір. - Джо Байден заявив, що всі громадяни Бостону і в тому числі Гарвардці - знову глянула в папір. - мають право вийти, згідно з законом США, на вулицю за потреби і за питання життя і смерті. Комендантську годину можна від сьогодні оголошувати від 1:00 ночі до 9:00 ранку.

-Нічого собі, -зітхнув я.

Ще я тоді не замічав, що два тижні поспів я маю жити з мамою. Максимально де можна було вийти, - це під'їзд або аптека, яка знаходиться майже на кожній вулиці. Відтоді не було їх, але будівельники почали будувати і до речі, на нашій вулиці відкрилася вже нова аптека. Назви будуть мати однакові. Я вже там був, не тому, що є потреба щось там купити, а тому, що просто хотів провітритись. Любі ліки в умовах вірусу, розходяться громадянинам безплатно. Я також не бачуся вже майже тиждень. Це такий був жах для мене. Джордан теж не дзвонив. Через це він втратив роботу. Не можна було пересуватися містом. Він працював кредитором. І ось потрібно було хоча б раз в місяць відмічатися у кожній хаті. Звісно, на перший погляд це робота легка, але притім у Гарварді будинків як бачите і квартир повно. Я б сказав досталь, щоб кожну обійти. Але в хаті не сидів, а влаштувався працювати у лікарню. У нього є освіта. А у мене тепер немає ні друга близько, з яким можна поговорити про життя і немає волі, бо я не можу пересуватися парком, навіть елементарне, це просто купити води.