15. Міс Роуз Браун

Коли відбули уроки прийшли додому. Мама мені нічого не казала, чому я не приїхав ще вчора. Тому що я вже на цю тему з нею говорив. Але вона хотіла виявитись хорошою мамою, ми цілий день провели у парку. Вона мені навіть дозволила на дві години довше гуляти. Купувала мені два рази на тиждень солодку вату, приносила щось смачненьке коли поверталася з роботи. 

 На наступний день вона мене збудила, точніше це будильник мене збив з панталику, що я аж встав і вдарився об стіну. 

 На першому уроці ми просто сиділи на історії. Я тільки робив орігамі на задніх рядах. Потім посеред уроку прийшла директриса.

-Я вам не перерву урок?

-Ні, звісно проходіть. - дав відповідь містер Парк. - Діти, встаньте коли вчитель заходить до класу. 

-Доброго ранку міс Мартіна. - сказали хором ми в'ялим голосом.

-Так вже краще. - завелів містер Парк.

-Діти, сьогоднішнього дня, вашою вчителькою хімії і фізики і відповідно класною керівничкою буде міс Роуз Браун. Можете кликати міс Роуз.

-А що з міс Паул? - запитав я.

-А що з міс Паул, - повторив другий.

-А що з міс Паул? А що трапилось?

-А що з міс Паул? Чому, -(...)

Весь клас почав шуміти.

-Тиша! - крикнув містер Парк.

-Міс Паул вчора вечером потрапила у ДТП. (Дорожньо-транспортна пригода) Машина об машину врізалась, - пояснює директриса.

-Вона жива? - встав я.

-Так, але зараз ніхто не знає кому вона стані. 

-Не може бути!

-Не може бути!

-Не може бути!

Весь клас переговорювався між собою.

Історик знову закричав на нас. 

 Боб взагалі не знав, що говорити. Він її не поважав ще з 1 вересня. І завжди з нею глузував, перервав уроки, тільки був тоді спокій, коли його не було. Я її любив. По-моєму, вже розказував, що вона була розуміючою, вона до мене найкраще ставилась. Вона побачила що я знаю добре фізику. Приділяла мені більше часу і уваги. Я й справді не міг в це повірити. Я весь день ходив в'ялий, то блідий до посиніння, то червоний від жару. Джордан приїхав за мною і Стівом. Я сів в машину мов рот води набрав. Тільки от Стіву було все одно. Йому було по барабану хто в них буде вести фізику. Хоч навіть папа римський. Він  так не любив фізику і хімію й навіть хто б її не вів, він би все одно її не брав в  інтерес.

-Що сталося? -запитав Джордан.

-(...) - як відомо, я мовчав.

-Ясно.

Тільки от радісний Стів грав у мобільні ігри і сказав:

 - Він просто засмутився через те, наша класна керівничка потрапила в аварію, і більше не буде вести нас фізику і хімію.

-Який жах! - дивися одну точку він.

-Ага, гіршого не може бути. - говорить Стів дивлячись у телефон. (Насправді йому було по барабану, просто підтримав розмову)

-Шон? Ти чуєш? Шон!  - знову звернувся до мене Джордан.

-Що?

-Це правда?

-Так...

-Це, що ти вже втратив назавжди, ти вже це не повернеш. Просто змирися з тим. В мене також помер брат. Мені було чотири, йому було 9. Він загинув в аварії. Я ридав вже майже місяць. Але сам бачив, що це не допомагало. Він назад не повернеться. Зрозумів що це даремно. Навіщо себе тільки мучити? Живи з тим. 

 Я подивився у вікно. Він відвіз мене додому. Теж вийшов і Стів, бо мав купити новий зошит з фізики.

-Я в дома. - знеможено пробурчав я.

Я ліг спати. Проспав я майже весь день

Минула ніч. Зранку в мене охоти йти зі Стівом до школи не було. Мені було трохи не по собі і знав, що все життя від тепер у школі мов баласт на плечах. А от у друга цієї охоти ніколи не було. 

 -От у мене наприклад, вже п'ять керівників за чотири роки було, три з них керівники. І все ОК. Тобі взагалі не все одно?

-Коли ти не встигаєш привикнути до людини, - кручу у руках олівець, - так легко кажеться. - сиджу за партою, яку розмалював Стів ручкою із надписом "Жабеня".

-Ну її присутність на твою думку все міняє? 

-Хіба.

-Я бачу її очі, заповнені цією щирістю і ласкою, зразу ж появляється у сні якась охота вчитися.

-Ти мені нагадуєш однокласника першої школи з нашого села, він також бачив цю щирість - каже, - в очах ботанічки. Але коли її звільнили,  то цей її улюбленець ридав в гіркі черепки. І натомість вирішив, що приклеє її фото собі на зошит по її предмету. І все, ж коли він бачив лице цієї новенької "ящірки"  (так він її називав), то перегортає на кінець зошита і згадував її. 

 Я дивився на олівець, і згодом додав:

-Розумний хлопчина, не те, що і я. І чого...- задумався я, одночасно підбираючи доречніші емоції, - Й чого тоді я сумую за нею... Це звичайна вчителька по фізиці. Фух, там тьху. Подумаєш... - але інша сторона перенаправляла в протилежну думку про неї, поки та висловлювалася, згадуючи хороше.

 -ДЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗ! - продзвенів дзвінок на урок.

-Доброго дня, любі діточки. - чому саме "діточки?"

Здавалося, ніби вона хоче нам сподобатися й зразу для заохочення поставить всім по А+, навіть тим, хто нічого не робив, тільки вигинали з паперу паперові літачки, які літали по всьому класу.

-Мене звуть Міс Роуз Браун. - представилась посеред дошки вона. - Можете просто Міс Роуз. Я ваша нова класна керівничка. Я думаю ми подружимося. Прошу представитися кожному. Почала вона саме з мене. Я думаю тому, що всі тримали посмішку на зубах, а я сидів мов камінь на останній парті. (До речі, я і там пересів, від вчорашнього дня і саме в її кабінеті буду там сидіти)

-Як тебе звати, розкажи, яке твоє хоббі, скільки тобі років, у якому ти класі, де ти живеш. - організувала все вона.

-Я Шон Стівен Холлс, моє хоббі грати на гітарі, я ненавиджу суші, а також моїх батьків, мені 13, живу у Кембриджі, а у якому я класі, ви могли б не запитувати. - сів я на на місце, з міною, ніби йшов просто для відмітки. Говорив я зовсім без емоцій.  -Гм, бачите, який у нас талановитий однокласник!- трохи затнулася вона.

 -Прошу тебе. - вказала вона пальцем на руду дівчинку.

 - Я Сарра Стріт, моє хобі малювати і робити зачіски, я живу у Гарварді, мені 12 з половиною.