11. Таємниця Ебігейл

Я сильно був наляканим, із думкою, що ми тут залишимся на все життя. Там я звісно перегнув, бо вихід є. 

Поки Стів був зайнятим дурницями, я старався підбирати ту вазу, яка менша ніж більш середня, і менша за середню. Закономірність явно не та. Я почав міняти місцями, але це ЯКАСЬ МАГІЯ! То за велика, то за мала! Коли я переставляв, то мені двоїлося в очах. Здавалося, що я вже це положив, але дати і рахунки збивали з пантелику і не вилазили з голови. Тільки один шлях є вірним. 

-Бубухх! - дебошує Стів. - Ой-йой-Ой! - впала каструля йому на голову. 

-Ти можеш посидіти тихо хоча б разок? - повернувся до нього від поличок. 

-Я стараюся - винимає з голови каструлю, - відчистити цю ситуацію від глини! - продовжує це робити.

 - Дай-но мені - з серйозними очима дивився. Я взяв серветку з кишені і акуратно вийняв шматок глини. - Бери, і не бушуй, бо й до ночі будемо тут сидіти. 

                            *******************

                                        11.2

 -УРАААААААААА! - закричав я протягом години.

-Чого ти репетуєш? -зірвався той з крісла, на якому напівлежачи спав, накритий пледом. 

-Я ЦЕ ЗРОБИВ! 

-ЩО?! - допитується.

-Я встановив закономірність! Тепер ми дізнаємося, коли вона виготовила ці вази.

-Як? 

-Я просто поставив їх навпаки!

-Ага... - ліг далі спати.

-Ти порося. - із серіозним виразом обличчя дивився в його сторону.

-Угу... Кхе. - ще більше накрився.

Я вдарив його по вусі. 

-Ти порося! Чуууєш? - теліпаю ним.

-Так, -обнімається в снах. 

-Я вазу склеїв!

ЯК?! -зірвався.

-Я взяв свіжу глину і обліпив іншу вазочку, плюс мінус такого самого розміру, потім акуратно зняв і посушив у печі. Представляєш, там навіть одна вуглинка залишилась.

Стів наче знову вродився на світ. Він почав стрибати. Дертися об стіну і двері, щоб йти на переговори з пані Ебігейл, наче мав 9 життів.

 - Взагалі, це я її зробив. Порося. - йду заді я. Ми вийшли з кімнати. Ми подзвонили спеціальний дзвіночок, щоб нас почули і ми би повідомили що ми вже все зробили.

 Але представляєте, ваза мала таку саму форму і навіть колір, навіть не можна повірити, що вона щойно виготовлена. 

-О, ви вже тут. - прямим тоном сказала Ебігейл. 

-(...)

-(...)

Ми тільки поставили вазу на стіл.

-Навіщо ви нам брехали? - наважився сказати друг.

-Що? - Встала.

-Брехали нам, навіщо? - продовжив.

-Про що ви, хлопчиська? - ще більше підняла брови. 

 - Хіба вам не соромно, - я і зігнув трохи ногу, а Стів продовжує: - заставляти нас, хоча ми в нічому не винні, клеїти вазу, як би ви іншої не мали? 

 Вона опустила погляд.

 - Ще, я пам'ятаю, ви говорили що цій вазі понад 167 років. Але за показниками, ви виготовили її після вчора. - спокійно сказав я. - Навіщо?

-Я, я.... Я не знаю, як це вам пояснити. - подивилась на нас. 

Стів пошепки говорить до мене:

-Нарешті, ми ту панночку розвели на чисту воду. - тут я йому враз затулив рукою рот.

-Мені було 8, як померла мама. Я жила з татом. Було трохи важко, він не був в інтересах ляльок, зачісок, плать. Ну, знаєте, в чому  ходили  і грались дівчатка. Коли я підросла - каже, - мені було трохи легше вибирати зовнішній вигляд. Але він був татом. Найкращим татом... Найкращим гончарем. Його не стало, мені було всього 17. Він хворів. У спадок у мене ніхто не залишився, хіба особняк, гончарський круг і я. Я почала займатись гончарством. Це мене стимулює на щось добре. Я коли катаю цю масу, викидаю все погане туди. Але через годину... Вони зникають. Я стала їх кллекцінувати. Я їх навіть розбивала, щоб звільнити полички для нових. - вона повела нас до своєї кімнати. Там було дійсно все заповнено поличками, на яких стояли вази. Гончарський круг  був недалеко біля ліжка. Це виглядало як справжні музей. 

-Ого. Ви справжня майстриня. - підтримав я.

-Ми мабуть підемо. - глянув на годинник Стів.

-Ні, залишайтеся, - знеможено говорить, - мені так самотньо. 

-Але...  - прикрив рот Стіву я:

-Добре, при умові, що ви повірите, що це не ми розбили вазу.

-Гаразд! -вона відвернула голову.

                                 ***************** 

                                           1.3

-І що ви будете робити з цими вазами? - задумався я. 

-Хаха, я що дня по чотири розбиваю. І потім нові роблю. - глянула на полицю.

-Ви можете займатися благодійністю. - тигикнув Стів.

-Чим? - здивувалася вона.

-Благодійністю. - уточнив я.

-Як це? - ще більше здивувалася.

-Ну це, якщо ви віддаєте речі тому, хто їх більше потребує. - старається пояснити Стів.

-(Не потрібні) - додав я.

-Просто слова я такого ще не чула. Але ідея непогана! - раптом зраділа вона.

-Ви можете віддати свої вази. - підкинув ідею друг.

-Чудово. - додала вона. - то коли можна починати?

-Прямо зараз! - хором сказали ми двоє.

-У вас не знайдеться пуста коробочка?  - взявся за роботу я.  

-Зараз подивлюсь, - вона глянула у нижню тумбочку старого серванту, який стояв біля вікна у її кімнаті. - Є! Знайшла! 

-Це вже добре. - відповів я на її знахідку.

-Складайте їх там. Можна по 6 штучок. - вказав пальцем Стів. 

-Ні, вони поб'ються. Потрібно прикрити чимось м'якеньким, щоб не бились одно об одну. 

Стів спустився на низ, і побіг у залу. Там він взяв вісім маленьких подушечок білого кольору.

-ОООООСЬ! - біжить по сходах вверх.

Ми поклали їх одне на одне і закрили. Вийшла чотирнадцять таких коробочок. Про те, пані Ебігейл кладе ще і ще. 

-Досить, - звернув увагу я. - Вам не шкода віддавати всі?

-А чи потрібно шкодувати заради благодійності? - підняла очі.

Вона поклала ще дві. Прийшла черга брати вазу. Найстаршу. Ту, яку зробив її батько. Коли її рука тягнулася до неї, я забрав цю вазу, і приклав до себе. 

-Це хіба не потрібна вам річ? -додав Стів