8. Хлопці не плачуть.

Ми приїхали, ввечері я повернувся додому. 

Сьогодні я почувався чудово. Поснідав оладками, і спала мені на голову ідея: "Чого б не поїхати до школи велосипедом". Я так гнав на ньому, що обігнав шкільний автобус, який їхав повен дітьми. "Ха-ха, мені не доводилося тулитьсь в цьому чотирьохколісному велетню у черзі.                              І знаєте, навіть прийшов найперший. Я так хотів, щоб з мене більше не глузували і не називали "Валянком", але зараз на щастя нема з чого. Сьогодні сталося все: я зрозумів теорему Піфагора, алгебру і чому Стів по середах не ходить в шкільній буфет. (У нього гастрит живота), тому що у середу нічого крім пиріжків з капусти не продають.   

  На четвертому уроці фізики, ми вивчали (вплив на організм людини хімічних елементів).                     - Записуємо тему. Тишина! - вдарила Міс Паул указкою по столі, коли Боб глузував з неї самої. Тобто, кидався яблуком, яке потрапило в її поле зору. Він тихенько ногою покотив його під парту. - Отже, хімічні речовини, які містять шкоду нашому організму, є: чадний газ, метан, сірководень.              -Міс Паул! - кричить Боб серед п'ятнадцяти парт із передостанньої.                                                                  -Так Бобе, я думаю, що ти щось нам про ці три речовини розкажеш? - із цікавістю питалася тримаючи рівно указку.

-Так міс Паул, ще я дізнався про те, що схоже, Стів переїв чадного газу і метану! Ха-ха-ха! - він почав сміятися і ще пару хлопців, які сиділи ззаді й товаришували з ним.                                                      Мене це дуже розчарувало. Я дивився так похмуро на них, якби дивився на ту людину, яка мене образила. Стів теж був дуже сильно розчарованим на них. В той момент я зжав в руці папір, наче хотів щось сказати. Але ось тут міс Паул теж це збентежило і вона зразу змінила свою міну лиця:

-Як ти смієш таке казати? Ти розумієш як це важко? - знову вдарила по столі своєю указкою.    Мені здавалось, що міс Паул була добрішою і краще ставилися до мене, ніж інші вчителі. Вона була справедливішою і розуміючим учителем. Тому її уроки я любив, навіть якщо я брався за домашнє завдання, то зразу пішов робити її предмет. 

-Чи не так?- знову почав він сміятися і не відступав. -Стіве, поділишся рецептом метану? 

Тут я наче зірвався з ланцюга. 

-Ти нерозумний і невихований! Як можна дружити з такою людиною, так як ти? -нарешті я порвав папір і встав. - Ти розумієш, як йому зараз важко, Ти розумієш, як це боляче? Ти взагалі не розумієш що таке метан! А я тобі скажу, щоб ти знав на майбутнє: метан - це є малорозчинна речовина, яка в 100 раз легше за повітря. Якщо його сприймати у великій дозі, то ти знаєш що буде з людиною?

-Так, - почав щось там говорити, але я перебив.

-Ні, ти не знаєш що таке метан, тому будь ласка сядь і вивчи нормально цю тему. І потім замість такої дурні, ти будеш розказувати цю тему біля дошки. І взагалі Стів ніяк не пов'язаний з нею. -тут є я якраз зменшив тон і сів. А ще під руку мені попалася це яблуко. Звісно я людина культурна, тому в нього я його не кидав, а просто поставив на його стіл і мовив: -Ось, і більше не губи такі речі, його можна з'їсти і забути, а от те, що ти наговорив, тобі це ніхто не пробачить... - Він дивився на мене, наче побачив когось мертвого. 

 Після четвертого уроку, Стів йшов зі мною по коридорі і подякував:

-Дякую.                                                                                  -За що? - подивився на нього я.

-За те, що заступився за мене на фізиці, біля цього тупоголового. Ну одним словом, дякую за те, що приберіг мені нерви, і не дав мені розтрощити його.

-Завжди прошу. -випередив я його, коли хотів принести в шкафчик книжки. 

Після школи сталася трагедія. Я упав. Ну то й що, упав, то упав. Нічого. - спочатку я так думав. Їхав на велосипеді. На спуску, я хотів вернутися чим по швидше додому. Біля смітника, я, точніше переднє колесо спіткнулися об камінець. Чесно, я його не бачив! Мені сльози котилися одна за одною, але я стиснув зуби і акуратно підвівся на ноги. Хоча мене боліло ще більше. Це було страшно... Я не міг дивитися на коліно. Пройшовши три метри, (може й менше), над'їхав чарівник. Я й гадки не мав, чого в любій біді, він мені трапляється на своїй машині. Я доречі, перейменував його впсевдонім на 911. (Служба охорони здоров'я і життя) у вайбері.

-Що на цей раз Хатіко? -відкрилося вікно.                    Я показав йому побите вщент коліно, яке обливалося кров'ю. Він попрохав сісти.

-Я Шон.

-Тобі ще пощастило, що я курси медицини проходив. - Витягнув аптечку.                                          - То тепер мені і з кілометрової гори стрибнути не страшно. - говорю я крізь біль.                                        -Ти ще спробуй,- різко повернувся до мене.              -Це був сарказм. -серіозно подивився я.

-Зараз діти їх не розуміють. - сумно зітхнув Джордан. - іноді діти роблять експерименти самі над собою, неусвідомлюючи, до чого може призвести.  - дмухає мені на коліно.                             -Ой, не варто, зеленка ще більше пече. -відмовив я і притулив шматок тканини на коліно.                          -А ти представ, щоб ти без цієї зеленки робив.         -Ніби ти її сприйняв як друга. Не любив я її ще з дитинства. - я приклав інший шматок тканини і прикусив губу, що менше відчувати болі. Раптом мені покотилася одна сльоза, мені хотілося плакати. 

-Хлопці не плачуть. -Акуратно привів Джордан мене на лавочку.   - вони стримують свою біль. І показують, що їм не завадить ніяка болюча система.

Я слухав і водночас  задумався. Приклав ще один шматок матерії.

-Куди? Ти що не бачиш що це з плямами? Так пустиш бактерії в кров. 

-І що, подумаєш, там пару плямок. 

-Це ніяких не пару плямок, ці плями, які мають ще більше бактерій, ніж зараз в тебе під ногами.

Я не дуже прислухався до нього. Ні, ну самі подумайте, маєте шматочок білої тряпочки, на якій там чорненькі плямочки. Але це, я так думав хіба на початку. Джордан взяв антисептик і провів акуратно по полях рани. Він взагалі безсовісний, як можна прикладати таке, що дуже кусає. Наче мене покусали сотні мурашок.