7. Чарівник Джордан.

Я був у бабусі. Я спав, може й би до полудня, як би не треба було йти до школи.                                           -  В школі 8 годин, потім домашнє 2 години, потім знову домашнє 1 годину. А часу ма себе я так і не мав. -розказую я Стіву. 

-А в дома все добре? - з напруженістю вів Стів. -ти там живеш?

-Нехай там з моєї кімнати роблять нову ігрову для ще одного прийомного, а потім того серце розіб'ють. Це їх робота така.

-А ти, що, прийомний? - з цікавістю питався він.

-А що ще залишається думати?

-Так діти, записуйте тему. -ось знову пробуркутіла вона.

Я взяв в руку ручку і втомлено проводив її по папері. Тема "Основна властивість особистості всесвіту". "Гм. Нудьга, гіршої не бачив"- пробурмутів собі під ніс. 

   Я прийшов додому, зробив домашнє завдання з географії та історії і ліг спати. Я був таким похмурим, що словами не передати. Я пролежав цілий тиждень, щоб вставав тільки піти до школи. На мене навіть не діяли бабусині оладки. Мені було сумно. Так сумно, що готовий зникнути із цього світу назавжди. Навіщо тоді жити? Для кого я живу? Навіть немає зараз людини, з якою я б поділився горем. Горе на двох - як пів на одного.      Стів скільки раз мене кликав гуляти! Словами не передати. Бідняга. Я весь час відмовляв... (...).          У суботу подзвонив до мене Джордан. Сказав, щоб я сів у машину і ми десь поїдемо.

-Ти знову зі своїми секретами? Ні, вибач. Я не піду. У мене багато домашнього. - (звісно, я брехав). 

 Через кілька хвилин, він приїхав біля бабусиного будинку, де і відповідно був і я. Хіба він приїхав не на авто, а на велосипеді. 

-Як ти мене знайшов? - дивився круглими очима я. 

- Ти забув відключити геолокацію на мобільному. Дурень. 

Я закрив очі рукою, і повернувся на одній нозі. 

-Ти як хочеш, але я ніде не піду. - повернувся знову я. 

-Ти через батьків? -Зліз з велосипеда.

-(...) - промовчав, наче на моїх очах було все написано.- Я не звик. Я не звик - говорю, - що в хаті тиша. Ніхто не кричить, не свариться. Не знаю чи радіти, чи...

-Не привично. Але ти сам того захотів, чи не так? - Тримався за ручку велика.                                               Я нічого не говорив. 

Джордан вирішив не тиснути і хотів мене підтримати.

-Так, - подивився він. - Витягай велосипед і ми їдемо.

-Я нікуди не поїду. І взагалі мені деколи здавалося, що я не хочу жити.- сів на східку, яка обросла мохом і плелась зеленню по всі поручені.(до речі, там бабуся посадила троянди і представляєте, вона так зробила, що троянда пустила корінці в ґрунті!)

-Тобі тільки так здається! Давай вставай! Достягай велик і поїхали.

 Звісно, він мене заставив поїхати. Я взяв велосипед й попрямував в слід за ним.  Відставав від нього буквально на півметра.  Відчував таку радість, що словами не передати! Вітер ззаді хитає моє волосся, яке терчало. Сонце світить на мене, перехожі озираються, місто, рух. Я почувався вільним.  Така легкість була на душі, коли ти їдеш проти вітру. Я й гадки не мав, що звичайний велопроїзд, може принести стільки радості! Збоку росла верба, далі посипались в ряд зелені-зелені туї. З гілочки на гілку стрибали пташки, було чути їхній голосний спів. Пахло весною. Пахло моїм старим велосипедом і фарбою. Чому саме фарбою? Тому що саме навесні мій дід  фарбував лавочку. Цю лавочку яка пережила все: вітри, завірюхи, сніги(...)

 - І куди ми? - ми попрямували до лісу.

-Сюрприз.

-Та ну, ти знову.

-Так. - засміявся. - А шо ти там казав, що не звик? Що, не звик, що вдома не чутно маминого крику? -сміється.

-Ну так. Захворіти можна. -Опустив голову.

-То знаєш, Хатіко, напевне, треба було привезти твою маму, щоб викричалася і стане тобі легше. Хаха!                                                                                        Ми посміялись. Мені піднявся настрій. 

-Ага, і ще тата треба. Він значно краще подіє на цю ситуацію. - я так сміявся, що аж зайшовся. 

-Боже! Це вже будинок весь буде соковитий криком мами і нарікань тата!. Особливо, коли ти спізнишся! - похіхикав він. 

-Знаєш, ти чарівник! - здогадався я.