Це був звичайний вівторок. Все починалось по традиції.
-У п'ятій щоб ти був вдома(...) - каже заморочена пані Сюзен і робила макіяж на скору руку спішучи на роботу.
-Добре. - відказав Шон з втомленим лицем та їв свої повторні тости.
-Де ти поставила мої шкарпетки? - Стрибає пан Стівен на одній нозі по кухні.
-Не знаю, - проводить помадою по губах перед дзеркалом - я в них не ходжу.
Я дивився на них мов на безглуздих. Вони бігали по хаті мов скажені. Кожен шукав цю чи іншу річ і звинувачував один одного. Я більше не можу в тім жити. Мені здається, що я не їхній син, вони про мене забули. Мама сьогодні проспала. Я думав, спочатку, що вона прийшла втомлена з робочого дня, але потім виявилось що вона пересиділа з подругами в ресторані. Тато зранку до ночі працює у своєму власному бізнесі. Він власник екологічного проекту. Він мене не бачить майже увесь день, тільки я маю час запитати в нього як справи хіба у неділю.
Сьогодні я встав о 7:34. Маму будити я не хотів тому що в хаті знов почався гамір. Тато вдома досі не було. Я зробив собі тости. (Це єдине що я міг зробити в свої 13 років). Тлумачив я їх майже тиждень, до поки бабуся не спекла мені печиво і не передала мені до школи. Цього разу я погладив свою сорочку і витер серветкою лишні плями. Коли мама вже збудилася, то той момент я якраз їв тости. Вона навіть не звернула уваги на мене і забула сказати "Доброго ранку", раніше вона віталась. Якщо чесно, я теж не звернув уваги, але взяв ранець і побіг до школи.
-От халепа! - сказав собі, коли пропустив автобус і ще й на мене попали бризги від болота, яке проїхали колеса шкільного автобуса. Я йшов до школи пішки, поки ще несли ноги.
Звісно вони мене там засміяли, як же без цього. Вчитель покарала і написала зауваження, хоча це йде мені в плюс, тому що мама їх ніколи не читає.
-Ти знову спізнився? Шон, невже важко пропускати мої уроки? - розізлилась міс Кеті.
-Це не я! Міс Кеті, це автобус! Я не винен що він виїхав на 10 хвилин швидше! -Виправдовувався я.
-Ні, Шон. Мене це не цікавить. Сідай на місце і записуй тему.
Насправді, я добре вчився. Мені було важко висловлюватись. В мене була така хвороба ще з дитинства. Вчителі не терпіли мені і зразу робили зі мною висновки. Мама коли нарешті взялася за мій щоденник теж кричала. Але вона цього не розуміла і навіть не намагалась.
-Не слухай їх, вони всі безглузді.- підтримав мій друг по парті Стів, дивлячись на дошку де була намальована карта з Колумбом і його нудними відкриттями.
-Я їх не слухаю вже шість років, вони мені набридли. - поставив втомлено руку на щоку і крутив олівцем.
-Підемо сьогодні після школи гуляти? - питає він, знову глянув на мене.
-Ні, мені треба бути до п'ятої вдома. - відмовив я, почувши дзвінок на перерву.
-(...)
Після школи так як все вдома нікого не було. Я взяв яблуко зі стола яке собі відклав ще вчора, і побіг в свою кімнату. Я зробив уроки, навів собі будильник, щоб знов не осоромитись перед тими. Ні, дійсно, винен в цьому не я, а автобус. Графік неправильний, напевне. В разі я почув різкий стукіт в двері. Спочатку мені стало дивно, тому що в такий час, ніхто з моїх батьків не повертається, але я тут раптом згадав про сусідку, і помчав до дверей.
Коли я відкрив переді мною стояв молодий чоловік, років зо 20-21, який тримав папку з різними документами в руці.
-Ви Стівен Холлс? -опустив погляд донизу, щоб подивитися у цей самий папір.
-Ні, мій тато. -опустив свою посмішку і серйозно говорив.
-Ви мали оплатити ось цей кредит. -показує якісь незрозумілі цифри і надписи. -секунду... - перегортає папірці із файлами. - Ви мали ще оплатити і її у жовтні, оскільки прийшло два місяці, ми ціну підвищили на 200 $.
Я дивився на нього круглими очима і не знав що він від мене хоче. Ну тут можна сказати квадратними, бо як тут можна щось зрозуміти. Але я здогадався як вирішити цю проблему. Я видихнув, пішов на кухню та витягнув листочок з олівцем, де залишив номер свого тата.
-Близько біля першої ночі, можете позвонити до Стівена Холлса, це його номер телефону.
Ну все, тепер він дивився на мене круглими очима, а я закрив двері.
Сьогодні батьків повернулися о дев'ятій і це мене приємно здивувало, тому що я хотів чим поскоріше поділитися з ними інформацією зі школи, також про цей кредит. Але вони мене не слухали. Хоча і стрибав біля них і почав розказувати на таких емоціях, що кінорежисер мною би гордився у кожному фільмі. Але все-таки їм було все одно. Вони зробили втомлений вигляд і пішли спати.
Мама сіла за косметичний стіл, і почала втомлено проводити серветкою по лиці.
-Чому життя таке безглузде? Чому потрібно працювати весь час! Я не маю час для життя! - скаржиться мама, де ззаді стояв тато і переодягався.
-Що ти хочеш цим сказати? Тим що я мало заробляю? Чи тим, що тільки ти одна працюєш?! - замислився тато. А я стояв біля дверей з кухні, де від кухонного і стола була дві сходки вниз і через шпаринку все слухав.
-Я роблю все щоб виростити нашого сина! - повернулася до дзеркала знову. - Але.. - завмерла- Таке враження, що я би мала четверо таких синів, і все одно грошей не вистачає.-похитала головою. - Чому він один, а видатків так багато! Скільки ми грошей вклали на психологів, терапевтів, щоб він міг свідомо говорити!
-Бо це твій син! - відгукнув Стівен ввесь на нервах.
-Наш син! - повернулася до нього.
І знаєте що, це тривало так довго, що я готовий був спати на вулиці із голодними собаками. І навіть це дійшло до того, що тато пішов спати в вітальню. Сварилися вони мушу визнати довго. Я вирішив піти в свою кімнату зачинити там двері і нікого не чіпати, щоб не зробити ще гірше. Але тут не сталося як гадалося. До тата подзвонив близько біля першої ночі невідомий номер. Я це почув, бо цієї ночі мені спати чомусь не хотілося. Скоріше я здогадався, що це той самий чоловік, який приходив і вимагав виплатити кредит. Радіти я не спішив, тому що це могло в тата ще більше розлютити, ще якщо дізнається, що це зробив я. (Сказав, щоб подзвонили близько біля першої ночі) . Але якщо чесно я не сподівався, що вони прийдуть так скоро. Я не знав що робити. В мене руки заплили потом. І переді мною стояли два варіанти. Перший, - це лягти спати, другий- це просто втекти до сусідки. Я в тім вагався. Але на щастя, цей чоловік не сказав, що це я організував незапланований дзвінок.