Вибач, але я образився…
Вибач, але я образився, бо ти не слухаєш
Дабу тримав у руках аркуш паперу. На ньому був малюнок: зелений кіт і жовте сонце з вусами.
— Мамо, дивись який малюнок я намалював! — вигукнув він.
— Хвилинку, любчику, допишу повідомлення…
Дабу чекав. Потім тихо розірвав малюнок і вийшов.
— Дабу?.. — мама знайшла його в кімнаті.
— Вибач, але я образився, бо ти не слухаєш… очима і серцем теж.
Мама сіла поруч.
— Ти маєш рацію. Інколи моя «хвилинка» стає «годиною». Мені дуже прикро. Давай полагодимо малюнок разом?
Вони склали шматочки й акуратно склеїли. Сонце знову усміхнулося, а зелений кіт підморгнув.
— Запровадьмо наш сімейний ритуал, — сказала мама. — Щовечора десять хвилин «Слухаю серцем»: без телефонів, тільки ми й твоє «дивись». Коли ти кажеш «сонечко», я відкладаю все.
— Домовились! І сьогодні я скажу «сонечко» три рази!
— А я три рази подивлюсь і три рази посміхнуся. А зараз намалюємо новий малюнок разом?
— Сонечко з вусами? — зраділо панденя.
— І зеленого кота, що вміє літати! — усміхнулася мама. — Твій склеєний малюнок я візьму з собою на роботу, а новий ми прикріпимо до холодильника.
— Гаразд! Але покличемо ще й Бамі? Разом малювати веселіше!
Відтоді Дабу став менше ображатися, адже знав: його почують. А сім’я навчилася бути уважнішою не лише вухами, а й очима та серцем.
#1322 в Різне
#248 в Дитяча література
Відредаговано: 07.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
