Вибач, але я втомився...

Дабу сидів на килимку, тримаючи в лапках іграшковий потяг.

— Дабу, підемо пограємо у хованки? — до нього підійшла Бамі.

— Зіграємо потім, добре? — відповів він, намагаючись збудувати довгу залізницю. Та рейки постійно розсипалися.

— Добре... Тобі допомогти, братику?

— Дякую, я сам... Але в мене нічого не виходить! — розсердився він і тупнув лапкою.

— Ти втомився, Дабу. Підемо спати?

— Не хочу! — різко відповів він і мало не заплакав.

Мама підійшла й лагідно мовила:

— Любчику, але було б краще, якби ти трохи поспав.

— Я не втомився! — завередувало панденя й жбурнуло потяг у стіну.

На щастя, іграшка не зламалася. Бамі підняла потяг і тихо сказала:

— А я думала, що ти більше не ламаєш іграшки...

Дабу сів на підлогу й заплакав:

— Я дійсно більше не ламаю іграшки... Не знаю, чому так вчинив... Вибачте, але я втомився і сердитий, бо ще хочу гратися.

Бамі принесла ковдрочку й усміхнулася:

— Тоді давай пограємо в нову гру! Вона називається «Гра у відпочинок». Ти лягаєш і відпочиваєш, а я буду черговою — стежитиму, щоб ніхто тобі не заважав.

Дабу витер сльози й прошепотів:

— Домовились... Коли я втомлююсь, я просто зізнаюся: «Я втомився». І ми можемо грати у відпочинок.

Мама пригорнула обох і сказала:

— Це чудово, що ви вчитеся слухати себе й підтримувати одне одного.

Відтоді Дабу став менше вередувати, адже знав: можна не сердитися, а чесно зізнатися у втомі — і тоді завжди знайдеться хтось, із ким можна «пограти у відпочинок».