Глава 12

Глава 12

Ще мить назад він сидів у затемненому центрі ворожбитового кола, а вже наступної миті в прикриті очі хлопця ударив лагідний промінь ранішнього сонця. Невдоволено посопівши Велет відкрив очі. Безперечно, він більше не в тому пахучому травами курені. Та й не на території Хортиці. Звичний вже, ледь чутний рокіт могучого Дніпра зовсім зник.

- Ти як хлопче? – запитав Микита Кривоніс, заглядаючи Велету в очі. – Голова не крутиться?

- Ні, - прислухавшись до себе, та потерши перенісся виніс вердикт Котик. – А мала б?

- Після першого разу таке інколи трапляється, - зізнався галдовник.

- То ми вже…

- Так, ми на місці. На околиці Батурина, - Кривоніс виглядав втомленим. Дводенна мандрівка без зупинок, не далась йому просто так.

Впевнившись що із Драком все гаразд Микита дістав із шкіряного мішечка бурштиновий будиночок з Шумен всередині. Поклав камінчик на землю, схилився до нього і прошепотів якесь довге замовляння. Велет кліпнув очима, і на землі, по турецьки зігнувши ноги, вже сидить його подруга. Відкривши очі, вона тихо простонала, та ледь не завалилась на землю. Микита притримав дівчину за плечі, та не дав упасти.

Запустивши руку у свою сумку, Велет швидко знайшов те що теоретично могло б їй допомогти. Кістяний круглий амулет котрий прозивають ясницею. Заговорений певним чином він здатний повертати людині ясний розум на деякий час. Спрацьовує не завжди, і тому використовується рідко, але в колекції хлопця він недавно з’явився. Можливо подіє цього разу?

Прошептавши замовляння, Драк вклав амулет в руку Шумен. Зморшки на обличчі дівчини розгладились, і вона досить швидко прийшла до тями.

Кривоніс не став затримуватись, його шлях пролягав далі. Тому, переконавшись що із молодшими товаришами усе добре, він вмить перекинувся на величезного сокола та здійнявся у небо. Міцні широкі крила важко збивали повітря, а двійко ворожбитів довго дивились у слід галдовнику, аж поки його фігура зникла десь там за горизонтом.

Шумен залишилась у повному захваті від того що побачила, але і їм потрібно було рухатись далі.

Батурин – невелике містечко-фортеця, зустріло їх насторожено. Вартові пустили гостей за браму тільки після того як добряче роздивились їх ворожбитові зірки та припис Хортицького отамана, згідно якого їм належало на час походу вступити до лав одної із місцевих сотень.

Головань, вочевидь, вирішив не ризикувати, та приставити молодь до досвідченого ворожбита. З однієї сторони така недовіра дещо ображала, а з іншої Велет хоч і не дуже добре але знав того із ким доведеться воювати на пару. Колоритна руда відьма по імені Стила – саме до неї направив їх отаман. Їм з Велетом вже доводилось разом подорожувати і вони встигли трішки притертися.

Відьма не виглядала надто вже задоволеною таким поповненням але й не плювалась. Драк знав що для неї це нормальна реакція. Не відкладаючи справу у довгий ящик, хлопець повідав начальству про свій прямий інтерес у цьому поході. Стила нахмурилась але пообіцяла що обдумає можливість того аби заглянути до його рідного села.

- Якщо твоя сестра знайде коня то ми візьмемо її із собою. Знахар нам не завадить. Але я не буду жертвувати мобільністю.

Із пояснень відьми виходило що вона хоче зібрати невеликий кінний загін із досвідчених козаків, та в бою використовувати тактику нападу та швидкого відходу. Велика кількість людей для цього не потрібна, а от понаднормова двійка ворожбитів зайвою не стане.

- Скільки всього людей плануєте зібрати?

- Зо три десятка. Дві третини із цього числа вже знайшла. Почекаю до завтрашнього ранку, може ще хтось з’явиться, а тоді будемо відправлятись. У вечері ще раз зберемося та обговорим деталі.

- Чим ми можемо допомогти зараз? - запитала Шумен.

- Підберіть собі коней в сотенній конюшні. Конюха я попередила, але якщо буде бурчати, то шліть його до мене.

Батурин бурлив. У невеличкому містечку-фортеці базувалось дві сотні козаків, що мешкали в найближчих селах та хуторах. Отримавши тривожну звістку про наближення навали песиголовців, всі вони поспішали прибути до місця збору. В одну мить зброя, кулі, розмелений в порошок ритал, магічні амулети ритуали, коні та всі інші дрібниці необхідні в воєнному поході, набули шаленої популярності.

Козаки хмуро чистили рушниці та знімали зі стін шаблюки, господині тихо плакали та пекли свіжий хліб. Старі, немічні люди розповідали переляканій малечі про звірячу натуру песиголовців. Страшні створіння ніколи за пам’яті людської не виказували милосердя та не щадили своїх ворогів. Нападаючи на села, вони знищували не тільки боєздатних чоловіків. Ні. Там де пройшлись чудовиська із собачими головами не залишалось нічого живого. На відміну від вороже настроєних сусідів, песиголовці беруть полонених не для того аби використовувати їх як робочу силу, перетворювати на безвольних рабів, чи продавати за викуп.

Песи – людоїди. І полонених вони беруть тільки для одної, вельми очевидної, цілі.

Шукаючи місцеву конюшню, молоді ворожбити пройшли біля розлогої старої яблуні, під якою влаштувався сивий як лунь старий. Почувши як той розповідає десятку малечі про звірства песиголовців, Велет згадав своє дитинство. Він виріс у прикордонному селищі, і звісно ж знав усі ці страшилки, усі байки. Мораль яку намагались донести до підростаючого покоління старші, ховала в собі одну просту істину – монстрів не можна жаліти, бо вони самі не знають такого явища а отже і вас теж не пожаліють.

Кинувши занепокоєний погляд на Шумен, хлопець постарався якомога переконливо, донести таку думку до дівчини.  Історія знає багато прикладів, коли люди жаліли песів, зберігали життя їхнім самкам та щенятам. Нічим хорошим це не закінчувалось. Варто було показати їм спину, як в неї негайно ж впивалась зброя чи хижі зуби.