Глава 7

Глава 7

Орлицька Січ була одною із трьох нині діючих козацьких вольниць. Ще були знані Чортомлицька та Хортицька Січ, але потрапити до них було непросто. Ці острівні городища не приймали чужоземців. Майже без виключень.

Саме тому певно нявки рухались до Орлиці, а не куди-небудь іще. Вона завжди була відкрита для гостей незалежно від того ким ті були. Ця козацька громада старанно намагалась бути тим чим вона і задумувалась - притулком для всіх хто його потребував, мав сильний дух та був готовий працювати над зміцненням тіла.

Інші дві вольниці вважались більш закритими. В кожної на те були свої причини. Але якщо виділяти щось загальне то можна сказати що до такого становища призвела воєнна необхідність. Адже Січ поміж іншого тренувальний центр для навчання молодих козаків. Якщо на початку їх існування всі хто приходив на Січ, по мірі свого перебування там приймали не тільки знання яким ділились наставники, а й козацький світогляд, то з часом все трішки змінилось.

Коли держава зміцніла і стала набирати силу та авторитет, на її території почали з'являтись різного роду “заслані козачки”. Ті хто хотів знань, але з самого початку не розділяв тутешнього світогляду. Вони заходили до храму і всередині нього клялись на вірність товариству, та тільки закінчивши навчання, часто просто покидали терени Гетьманщини. Це в найкращому випадку.

Саме тому Чортомлицька Січ закрила ворота свого захисного муру для чужинців. Хортицька ж і до того була вельми специфічною, і потрапити до неї могли не всі, а після декількох неприємних моментів до охочих стали висувати ще більш жорсткі вимоги.

Не всім це сподобалось. Сусідні країни делікатно обурювались і навіть всередині гетьманщини таке не всі змогли зрозуміти вірно. Адже Січ – то козацький осередок. А як відомо козаки це не тільки ті кого писар заніс до військового списку. Насамперед то вільна людина. Тому гетьман дав указ на те аби звести третю Січ. Орлицьку. Її ворота завжди були відкриті, але було добре відомо що навчають там далеко не всім хитрощам військової справи. Усі хто вирішив стати справжнім козаком починали своє навчання саме тут. Якщо ж учень проявляв гарні таланти в якійсь справі, та проходив перевірку на лояльність державі, його могли направити нижче за течією ревучого Дніпра. За пороги.

Острів Орлиця був досить великим. Хоча звісно не міг суперечити із Хортицею. Дістатись туди було непросто. Вірніше на конях не просто. Саме тому вони були вимушені залишити своїх вірних скакунів в невеличкому селі що розкинулось на підступах до острова. Кумедно та сільські жителі гордо називали себе Орликами.

Далі вони дійшли до берега Дніпра, та ступили на вузький дерев’яний місток. На ньому могло розминутись двійко чоловік тай годі. А сама будова його, навіть на погляд не розуміючого у цьому майже нічого хлопця, викликала деяке занепокоєння. Здавалось до такого важливого місця можна було побудувати більш надійний та широкий міст. Тільки потім Велет дізнається, чому козаки ніколи так не зроблять. Зараз же усю його увагу займав Дніпро.

Чесно кажучи він не мав слів аби навіть про себе описати те що бачив. Насамперед це була ціла безодня води. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного. Те нещасне озеро біля однойменного села, і його куций острівець на якому ледве одна людина встане, ніщо в порівнянні з тим що він мав змогу спостерігати зараз! Ще більше вражало те що Дніпро був живим. Його води вирували і пінились, хвилі повсякчас шуміли, а сонячне проміння відбиваючись від його поверхні було ладне осліпити кожного хто ризикне довго вдивлятись в потаємні глибини.

Аби дістатись до Орлицького острова їм довелось пройтись цілою низкою таких от ненадійних містків, котрі з’єднували між собою сусідні клаптики порослої очеретом суші. Більшість із них не відрізнялась розмірами, та особливо хлопцю запам’яталася “коса”. Так обзивали вузесенький але довгий острівець, що мав вигляд схожий до леза коси. Здавалось то не природа його створила, а люди спеціально насипали його таким щоб мати змогу добратись до Орлиці майже напряму. Звісно це було не так.

Саме городище розташовувалось на північно-західному краю острова. Мало вигляд розтягнутого в боки кола, та було обнесене високим частоколом. Над ним височів шпиль розташованої у центрі церкви. Січ повністю омивалась водами могутнього Дніпра. Десь він набігав хвилями на крутий берег, а десь уже не так грізно розплескувався у штучному рові котрий викопали навколо стіни. Виходило так що Січ помістилась на окремому, штучному острові – малій Орлиці. Потрапити до неї можна було тільки через двійко дерев'яних містків. Один тягнувся від коси, а другий йшов від великої Орлиці.

Велет завзято крутив головою. Хоч це й не гарно, але нічого поробити із собою він не міг. Глянути хоча б на оці ворота! Вони відкривались такою цікавою системою важелів, що він просто не міг пропустити ні найменшої дрібниці у їхній роботі! Не те щоб він щось зрозумів, але це ж було так цікаво!

Отак задерши голову він і не помітив як наштовхнувся на якогось хлопака.

- Гей, дивись куди прешся телепню! – скрикнула жертва, і тільки цим, здавалось привернула нарешті увагу молодого чарівника.

Перед обуреним викриком парубком, стояв русявий зеленоокий юнак, худий як скелет та блідий як сама смерть. Не дивлячись на блідість та худобу хворою людиною він не здавався, навпаки, коли Велет дивися як той швидко та граційно рухався, здавалося що він навіть надто живий та жвавий.

- Мало що мене дивом не задавив, так ще й мою кобзу ледь не потрощив! – продовжував репетувати юнак, мелодійним та гучним мов дзвін голосом. В руках він ніжно мов молодицю якусь пестив означений музичний інструмент. – І де таких сліпих роблять?!

Не звичний до такого ставлення вдома, та помітивший посмішки у козаків, що розглядали нове видовище, Велет несподівано для самого себе зашарівся.