Глава 6

Глава 6

На ранок Велет прокинувся як то говориться не з тої ноги. Ціла купа різних дрібниць кожна з яких окремо не була здатна якось вплинути на загальний настрій, об’єднавшись у купу таки переважувала уявні ваги на сторону негативу.

Усе було не так. І їжа не смачна і ліжко не своє. І ціни дорогі і продавці непоступливі. Усе не те.

В ночі він погано спав. Турбувало Вітове око. Різалось, пекло та просто спокою не давало. Здається воно знову бачило щось чого не помічало власне око хлопця. Він не був впевнений що це було. Якийсь далекий та тонкий стовп світла десь аж за містом бив із землі у повітря, чи то навпаки, важко сказати. Можливо саме через нього кляте зелене око так турбувало його. Принаймні воно почало боліти якраз після того як Велет побачив того стовпа. Хлопець прикрив очі та видіння не зникло. Його ніби хтось вирізав на поверхні ока.

Велет жалкував що у Віта не було часу більш детально розповісти про його загадковий подарунок. Чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало зрозуміло що то не просте око. Точно не людське. Найбільше хлопця цікавило із трупа якого монстра Віт вийняв його. Певно ця інформація могла б прояснити всі дивацтва що з ним траплялись.

Звісно ж хлопець не був проти бачити те що скрите для всіх інших. Тих же невидимих хухів. Хто у здоровому розумі відмовився від такого? Певно ніхто. Проблема полягала в тому що Драк не мав влади над подарунком. Воно, здавалось жило своїм життям. Хіба що не крутилось по власній волі.

Ще більше псувало настрій те що коли кляте око було у Віта, то вело себе так само. Велет з сестрою не раз помічали як старий знахар прикривав його від різких приступів болю. Значить в цьому немає нічого дивного? Не хотілось би щоб таке сталось в якийсь важливий момент, коли життєво необхідно не втрачати концентрацію. Подібне могло б закінчитись дуже погано.

Поснідавши, та розплатившись за кімнату, він пішов на вихід з міста. Шлях до Орлицької січі був довгим, не варто було затримуватись на одному місці надто довго. Вийшовши із південних воріт Старого міста він покрокував по краю широкої мощеної бруківкою дороги.

Насправді було два способи щоб дістатись до цілі. Можна було дійти до Дніпра і спуститись його руслом. Певно, подумай Велет про цей шлях з самого початку, так міг би дістатись куди як швидше. Проте Юрій Хмара ненавмисне підштовхнув хлопця йти сушею, напряму. Він доставив хлопця до Ніжина за лічені години, чим також вельми скоротив загальний час подорожі. Тепер було важко сказати який із способів виявився би дієвішим.

Якби в нього ще був кінь, то все було б ще краще. Та доводилось бити власні ноги. Пристойний жеребець вартував добрих грошей. А ж крім нього потрібно було б придбати цілу купу речей.

“Ні, воно того не варте” – рішуче подумав хлопець, підрахувавши свій статок.

Проте впевненість протрималась недовго. Бруківка закінчилась якось занадто швидко. Звичайна ґрунтова дорога виявилась не найкращої якості. Вона хоч і була незвично широкою, але ям та глибоких колій залишених возами була значно більше ніж на вузеньких дорогах що вели до Сеньківки. До того ж хлопця непокоїла погода. Ясне та чисте зранку небо до обіду якось непомітно затягнуло недобрими сизими хмарами. Так гляди і дощ не забариться.

І так не дуже райдужний настрій ворожбита впало вниз, коли поруч із ним порівнявся невеличкий кінний загін. Зазвичай вершники минали хлопця не скидаючи швидкості. Та не ця купка людей. Чи правильніше буде сказати не тільки людей.

Побачивши нахабну посмішку на мордочці вчорашньої нявки, Велет почав активно згадувати чим міг прогнівити мінливу у своїх настроях долю.

- Гей, котику, куди шлях держиш? – весело запитала вона.

- Не твоє діло, - огризнувся хлопець. – І я тобі не котик.

Про себе він відмітив інших членів загону. Двійка достатньо кремезних воїнів-нявків у латах, певно слугувала її охороною. А руда немолода уже жінка виступала у ролі провідника. Вона до речі була одягнена у довгу спідницю, і на її коні було спеціальне жіноче сідло. Досить незручне наскільки він чув. Проте жінка сиділа на ньому немов якась царівна, не менше.

- Справді? А хто тоді?

- В мене є ім’я. Ти можеш називати мене Велетом.

Нявка нахилила голову на сторону деякий час роздивлялась його, а потім повернулась до рудої жінки.

- Що значить це слово?

Та байдужим поглядом окинула хлопця, і знизавши плечима промовила:

- Очевидно же. Велет – то велетень.

Нявка розсміялась прямо таки надриваючи живота.

- Аха-ха-ха! На кого на кого, а на велетня, вибачай, ти точно не схожий! Так що я буду називати тебе котиком!

- Я і не повинен буди схожим на когось, - процідив скрізь зуби ворожбит. – Ти кудись їхала? То їдь собі!

Велет поривався додати до своїх слів трішки внутрішньої сили. Надати їм ваги, та тим самим схилити нестерпну нявку їхати собі вперед. Проте він вчасно побачив серед десятків різноманітних намист що навішала собі на шию руда жінка, знайомий амулет у вигляді шестикутної зірки. Вочевидь ці нявки знаходяться під патронажем ворожбита. Не хотілось юному Драку сваритись із колегою. Це могло б затягнутись на довго, і він був би у завідомо програшному стані.

- Я не поспішаю, - ледь не муркочучи промовила нявка. – Мене до речі Ліканією кличуть. Я велика ербі Дождя, молодша…

Хлопець було хотів перебити її та сказати що йому начхати як її там звати, та хто вона така, та замість нього це зробила рудоволоса.

- Як це ти “не поспішаєш”? – нахмурившись промовила вона. – Ми, здається домовились, що не будемо затримуватись у дорозі.

- Ні-ні-ні! Ти запропонувала, а я нічого на це не сказала, точно пам’ятаю! Так що це не рахується!