Глава 5

Глава 5

Вночі до Сеньківки прибула трійка військових ворожбитів. Хоча Велет дізнався про це тільки пізнім ранком, майже в обід.

Вони із сестрою, Зоряном та малюком, повернулися до села досить пізно. Йти назад аби забрати вцілілих коней не хотілось. Вони одноголосно вирішили залишити їх на завтрашній день. Розумні тварини навряд чи втечуть, скоріше самі повернуться до дому. В будь якому випадку ними можна було зайнятись пізніше. Головне що до рідного села було не так вже й далеко, і вони без проблем дістались туди пішки.

Незважаючи на важкий, сповнений нелегких переживань день, Велет не міг заснути. Оленка ледь не силоміць загнала його до ліжка, та наклала замовляння дрімоти. Сама ж дівчина витратила деякий час аби віднести малюка до старости та перекласти відповідальність на нього. Денис не надто задоволений тим що його розбудили все ж пообіцяв знайти для малого годувальницю.

Повернувшись додому дівчина трішки почаклувала над ранами брата. Перевірила як приживається чуже око, та замовила інші його поранення. Зловивши себе на клюванні носом, вимушена була припинити. Сон не йшов і вона була уже готова накласти дрімоту на себе, як в двері постукали.

Військові прибули в село бо відчули сигнал про допомогу. Певно його, через свою ворожбитову зірку, подав Віт. Це була одна із можливостей цього артефакту. Коли власник потрапляв у халепу він міг послати такий сигнал, і в радіусі приблизно ста двадцяти верст, всі хто мав при собі такий же артефакт чули цей сигнал.

Оленка добре роздивилась тільки одного ворожбита, інші в розмову не встрявали, та тримались позаду. Середнього зросту чоловік, із довгим оселедцем на голові, та зі світло сірими очима, прикушував у зубах незапалену курильну трубку. Він представився Юрієм на прізвисько Хмара. І звісно він цікавився тим що сталось.

Оленка перевіривши що його зірка справжня, коротко ввела нічного гостя в курс діла. Вона сама знала не так вже й багато. Розповіла як відправила брата до Демишеного хутіра, як її важкохворий вчитель зненацька підвівся на ноги, та взявши коней у старости, разом із нею відправився на зустріч Велету. По дорозі вони виїхали прямісінько на півсотню, чи то навіть більше, Оленка не встигла порахувати, якихось невідомих створінь, схожих на ящірок. Вчитель спішився, і мовби не хворів до цього у неї на очах, голими руками розібрався із десятком істот, а інших якимось чином перетворив на попіл.

- Попіл? – перепитав Хмара, на цьому моменті. – Це точно? І вогню видно не було?

Дівчина постаралась згадати та розповісти про це більш детально. Юрій більше нічого не уточнював. І Оленка продовжила. Розказала як вони потім натрапили на Зоряна та невеличку групу тих самих ящірок-переростків. Вчитель так само легко розібрався з ними, і наказав їй зайнятись хлопцем, а сам пішов за Велетом. Все що було далі вона згадала декількома словами, враження все ще були свіжими, і вона не хотіла вдаватись у подробиці.

- Значить, ваш учитель помер? – запитав Юрій. – Ви правильно його поховали?

Оленка знала про те що ворожбитів потрібно ховати по особливому. Якщо не знати деяких моментів, і покласти мертвого мага у могилу як звичайну людину, то його тілом можуть скористатись різного роду пройдисвіти. Найпростіше ним може заволодіти темний дух. Навіть найслабша потойбічна істота отримавши таке вмістилище набуває сил, і повторно упокоїти її досить важко. За звичай їх клали в домовину лицем униз, та вбивали у груди спеціально замовленого кілка.

- Тіло спалили, а попіл розвіяли над водою, - промовила дівчина.

Наскільки вона знала це також був досить дієвий спосіб. Навіть більш надійний чим заховання, тільки не прийнято було у їхніх краях таке робити. Цей спосіб як казав він був досить популярним у далекій Індії, але не в них.

- Добре, - кивнув Хмара. – Зараз ми перевіримо територію навколо села, можливо не всі вороги мертві. А завтра з ранку я б хотів поговорити із твоїм братом.

Коли хлопець прокинувся, втомлена сестра ще спала. Вирішивши не заважати їй він вийшов на вулицю, усівся на лавку біля сараю, та просто грівся на сонці. Вчорашній день видавався страшним сном і аж ніяк не реальністю. Здавалось от-от має показатись із дверей дому старий вчитель, та спитати чого це Велет сидить без діла. Він глянув на двері, але ті не відкрились.

Віта більше немає.

Це даність, і з нею потрібно змиритись.

Але як це зробити? Чи можна от так от просто забутись про рідну для тебе людину? Нехай вчитель мав той ще характер, але він замінив хлопцеві батька. Далеко не ідеального, але все ж! Як не прикро це визнавати, але молодий ворожбит майже не пам’ятав своїх рідних батьків. Коли сталася пожежа в якій ті загинули йому було всього п’ять, майже шість років. Спочатку він сумував за мамою та татом, але юний вік дозволив легко пережити цю подію. Зараз йому шістнадцять. Десять років, тобто більшу частину свого свідомого життя він прожив із Вітом. Саме його та свою сестричку він вважає своєю родиною. І зараз голови цієї родини не стало.

Це було… боляче? Він не міг описати свій стан іншим словом. Боляче.

І що тепер робити? Як жити далі?

До цього моменту вони з Оленкою майже у всьому покладались на старця. Як їм далі жити без гранітної опори під ногами? Хлопець не знав. Всюди куди б він не дивився він майже що на яву бачив Вітового привида. Он там біля колоди він рубав дрова, легко махаючи сокирою навіть у своєму поважному віці. Там за невеличким тином він мав невеличку ділянку де вирощував квіти, та різноманітні трави. Геть на даху будинку він власноруч якось міняв покрівлю.