На роботі сьогодні більше відпочиваю, ніж працюю. Татко поїхав на якусь конференцію, тож не потрібно удавати, наче я — бджілка-трудівниця. Заклала ногу на ногу, майже лягла в кріслі, телефон до рук - і вперед робити селфі. Давно цим не займалася, дякуючи Руслану. Прийшов час відвести душу. А тоді ще й щодо фотосесії для глянцю телефонують. Пропонують попрацювати вже сьогодні. Я зітхаю, пояснюю, яка зараз зайнята — набиваю собі ціну, а тоді, звісно, погоджуюся. Хапаю сумочку, викликаю таксі й біжу займатися улюбленою справою.
На коридорі зустрічаю брата. Скрегочу зубами. Він постійно крутиться під ногами, наче стежить за мною.
Сашко дивиться на свій годинник.
-В тебе вже закінчився робочий день? - питає він.
-У мене обід, - брешу, щоб відчепився.
-То не затримуйся, бо через годину поїдемо до наших колег. Треба з ним дещо обговорити.
-То поїдеш собі, Саньку, - кажу пошепки.
-Що ти сказала?!
-А відколи батько тобі довіряє їздити на переговори без нього?
-Це вперше, - гордо зізнається брат.
-Вітаю. І бувай, - проходжу повз нього.
-Але ти ж іще повернешся? - з надією питає він.
Ігноруючи, йду до таксі. А що? Все одно моя поміч йому не потрібна. Це він просто намагається наслідувати батька. І оскільки той сказав, щоб я їздила всюди, то Саша й тягне мене. А воно мені треба? Пфф!
Після зйомки за мною приїжджає Руслан. На задньому сидінні його автівки сидять усміхнені двійнята. Мабуть, вони дійсно раді мене бачити. Ще й так розглядають, наче я якийсь музейний експонат. Ну, добре, буду лагідною до них. А Руслан то взагалі розквітає, коли сідаю біля нього. Щоправда, при сестрах лише цілує в руку.
-А ви часто відвідуєте такі притулки? - цікавлюсь у цих трьох.
-Постійно! - запевняє Кіра. -Та в нас вдома свій звіринець: троє собак, двоє котів і морська свинка.
-А ще гігантський акваріум з черепахами, - додає Іра.
Я вражена.
-А в тебе? - питає Руслан. - В тебе, Марино, є тварини?
-Дві собачки-улюблениці Тінкі та Вінкі.
-Як телепузики, чи що? - Руслан регоче.
Його сестри теж підхоплюють заразний сміх. Та коли приїжджаємо та заходимо на територію притулку, вже нікому не смішно. Шкода тварин, які все чекають і чекають, коли хтось їх забере.
Двійнята несуть в руках пакуночки, які називають подарунками для собак. Здогадуюсь, що там.
-А ти тут багато разів була? - питає Кіра.
Соромно, але чесно зізнаюся:
-Ні разу.
Дівча так на мене дивляться, наче розчаровані.
-А наша родина спонсорує цей притулок, - хизується Іра. - Куди ж ще дівати гроші? Батьки кажуть, що на благодійність краще за все.
Я киваю головою, а сама думаю про те, що могла б їй розказати, куди дівати гроші. Я ж в цьому спец. Щоправда, мої витрати зовсім не несуть нікому користі, окрім власників модних бутіків, салонів, інколи барів, де засідаємо з Міланою.
Загалом поруч з цим сімейством я відчуваю себе білою вороною, марнотратницею та егоїсткою. Можливо, так і є? Щоб хоч якось себе виправдати, переводжу цьому притулку з карти кошти на корм для собак. Якось дивно таке робити, але тепер почуваюся краще.
-А я одразу помітила, що Марина - щедра людина, - відкоментувала мій благодійний внесок Кіра. - І очі в неї добрі.
Угу, аякже! Знала б вона, яка я щедра насправді. Хоча чайові в ресторані завжди залишаю пристойні. Та хіба це рахується? Горіти мені в пеклі.
Коли ми з дівчатами залишились втрьох, а Руслан пішов щось обговорити з кимось старшим, я запитала двійнят:
-Я перша кого Руслан привів додому?
Сестри переглянулись.
-Ну-у… Не зовсім, - зізналась Кіра.
Іра штурхнула її ліктем.
-Так-так. Розповідайте, дівчатонька.
-Ти надзвичайно схожа на його колишню дівчину, - пояснила Кіра.
Я насуплююсь.
-Як це? - питаю.
-Та що там, ти її копія! Або вона твоя.
Іра відстороняється, засуджуючи сестру за таке одкровення. Це прямо читається в її очах. Тож діалог я веду лише з Кірою.
-Як таке може бути? - питаю здивовано.
-А в тебе раптом немає сестри?
-Та ні.
Кіра тицяє пальцем у своєму телефоні та показує мені в соціальній мережі світлину дівчину. О Господи! Вона так схожа на мене.
-Я не знаю, як це можливо, - кажу розгублено.
-Можливо, якась далека родичка? - Іра не витримує та все-таки встрягає в розмову.
Запам’ятовую дані цієї схожої дівиці й обурено чекаю, коли залишусь з Русланом наодинці.
-То вони довго зустрічалися? - тим часом влаштовую допит сестричкам.
Дівчата одночасно кивають головами.
-Вона в нас постійно гостювала. От нам і стало цікаво з тобою поспілкуватися, через цю вашу схожість.
-І які зробили висновки, поспілкувавшись зі мною?
-Ну… - задумливо протягує Кіра. - Схоже ти й вона лише зовні схожі, бо та Злата… вона наче інша. От ти любиш подорожувати?
-Не часто кудись вибираюсь, - зізнаюсь.
-А де любиш бувати? - продовжує допитуватися говірка Кіра.
-А ця Злата де?
-Вони з Русланом постійно ходили в театр, на концерти. Спеціально їздили по містах, аби відвідати різні музеї.
-Ще разом подорожували. Екскурсійні тури й таке подібне, - продовжує інша сестра.
По мені наче хтось потоптався. Та ні, цілим танком проїхався зверху.
-Певно, річ йде не про лакшері відпочинок в Туреччині, Єгипті, Еміратах? - здогадуюсь.
-Ні, їх лише екскурсії цікавили: водоспади, печери… - пояснює Кіра.
Роздумую, чи вже варто забирати свої манатки з життя Руслана.
Та Іра нахмурила брови та виправила сестру:
-Так Злата хотіла, от вони й каталися турами. А от Руслан був би не проти полежати на пляжі дорогого готелю в Еміратах.
Так! Стоп! Манатки лишаються там, де були.
-То чого в них не склалося? - питаю те, що зараз цікавить найбільше.