11. Зараз тебе вилікую

  Коли приїжджаю до Максима, він відчиняє двері в медичній масці, але це не заважає роздивитися його щиру усмішку.

-Зараз тебе вилікую, - простягаю торбинку з препаратами.

  Він бере її та жестом запрошує мене увійти.

-А не заразиш? - питаю. 

-Все провітрив. І ось… - простягає мені іншу маску. 

-Я тебе прошу, Максе, забери це, - відвожу його руку, відмовляючи, і заходжу.

  Оглядаю квартиру. Одна кімната, але простора, з сучасним ремонтом.

-Винаймаю житло, - пояснює він. - Коли матиму сім‘ю, переїду в будинок. Вже навіть землю купив під будівництво.

-Похвально, Максе. Похвально.

  Роздивляюся модельки різних автівок на полиці, шлем, боксерські рукавиці.

-Займався боксом? - здогадуюсь.

-Не довго. Не моє. 

  Повертаюся до Макса.

-То чим займемося, хворий?

-Можливо, сексом? Ну, по-дружбі!

  Завмираю. Від такої пропозиції очі лізуть на лоба. А він стоїть поруч, спершись рукою на стіну, і дивиться мені в очі так впевнено, що не можу з себе вичавити жодного слова.

-То що, подруго, будеш моєю лікаркою? 

  Тоді Макс падає на диван, під голову кладе подушку з принтом великого міста, а я так і стою, заціпенівши.

-Ти чого? - врешті питаю.

-Ма-ру-сю, - протягує він. - Ти що жартів не розумієш? 

  Мене наче розморозило.

-А, хух…

-От якби я був здоровим, то тоді - так. А зараз навіщо тебе наражати на хворобу?

  І знову мене наче заморозило.

-Знову жарт? - питаю.

-Звісно! У тебе з гумором проблеми, чи що?

  Тепер я вже сміюся.

-Та ні. Просто я наївна. 

-Сама подумай, як я б міг таке запропонувати. Ми - найкращі друзі, але при цьому ж адекватні люди. В мене досі є почуття до твоєї подруги, а ти… До речі, у тебе що там?

-Щойно була в того Руслана, про якого розповідала раніше, - сором’язливо сідаю на край дивана.

  Тим часом Макс дістає в пакетика спрей і зрощує ним горло. Кривиться.

-О, і що? - питає з кислим виразом.

-Привіз мене додому. Уявляєш? Ще й з мамою познайомив.

-Це багато про що говорить.

-От і я подумала, що дійсно подобаюся йому, оскільки він мене навіть представив рідні. Щоправда, я там була зовсім трохи.

  Максим різко сів на ліжку, схилившись до мене.

-Через мене ти раніше поїхала від них?! Марино!

-Я і сама не хотіла там бути. До такого треба готуватися морально, а не отак несподівано щоб все несподівано. 

-Теж правильно. 

-От тільки довелося пообіцяти сестрам Руслана, що завтра до собачого притулку підемо. А так не хочу! Якби хоч лише з Русланом, а так ще й сестри підуть. От про що з ними говорити? 

-Ти не могла щось вигадати, чи що? 

  Дивлюся на Максима й починаю посміхатись.

-Що? - питає він.

  Макс обдивляється свою домашню чорну футболку, тоді переводить погляд до дзеркала.

-Чого ти либишся? Здаюсь.

-У тебе вдається бути найкращим другом, - зізнаюсь.

-Справді?

-Угу. Можливо, мати такого друга це ще краще, ніж мати вірну подругу.

-Дякую! - голосно каже Макс. - Але про подруг згадувати не обов‘язково.

-Та я ж не конкретно про Мілану. Ти постійно про неї думаєш?

-Ні, лише коли ти нагадуєш.

-Не буду більше. От тільки ще скажу наостанок, що в неї з тим Дем‘яном все добре, і вона не планує повертатися до тебе. 

  Максим махнув головою, приховуючи емоції.

-Зрозуміло. Так навіть краще, - сказав він.

  Можливо, треба було якось м'якше сказати йому? Переймаюся з цього приводу. Та єдине, що зараз можу, щоб підійняти Максу настрій, то це перемкнути його.

-То чим займемося? Чи мені вже йти?

-Не йти! Я зроблю нам чай, принесу печива й глянемо якусь комедію.

-То шукай фільм, а я зроблю чай. Кухня там? - показую рукою, хоча це й так зрозуміло.

  Врешті знаходжу запашні пакетики для заварки, чашки та навіть мед. Ставлю чайник.

-Допомога потрібна? - питає Максим, який з‘являється у дверях.

-Лимон є?

-Немає. Інше знайшла?

  Киваю головою. А коли сідаємо чаювати, Макс підсуває до мене печиво й цікавиться:

-Смачний чай?

  Я роблю ковток, другий. Не можу зупинитися, настільки приємний аромат.

-Смакота, - протягую.

-Його заведено пити маленькими ковтками, щоб розкрився смак. А ще з маленьких чашок, - пояснює Максим.

-А я великі взяла. Тобі треба багато теплого пити, так що не бурчи.

  Макс робить ковток.

-Я цей чай з Китаю привіз. Хочеш дізнатися скільки він коштує?

  Він нахиляється до мене й каже на вухо непристойну ціну, настільки завищену.

-Максе, ти з дуба рухнув? - питаю його. - Це ж цілий статок!

  Тепер навіть ковтнути мені совість не дозволяє.

-У мене ціла полиця різних чаїв, а ти цей обрала, - він посміхається. - Маєш смак, Марино. Обираєш найкраще.

  Ніяковію.

-Та нічого. Пригощайся, - він сміється.

-Я ж не знала! 

-Тож нічого. Я все не наважувався його розкрити, а ти допомогла. Це ж мало колись статися. 

 Допиваємо і йдемо у кімнату. Постійно боюся сказати щось зайве й навіть чомусь хвилююся. Досі важко сприймати Макса як друга. Все життя вважала, що дружба між чоловіком і жінкою - маячня, бо її просто не буває. І ось, тепер я в гостях у найкращого друга. Ми пліткуємо й дивимося комедію, під якусь сміємося в унісон. Дивно це, але так і є.

  За комедією слідував якийсь фільм по телевізору. Він був нудним, але Максим інколи розмовляв замість акторів, жартуючи, і так дивитись було значно веселіше. Врешті і Максу це заняття набридло, і ми якийсь час дивилися мовчки.

  Зателефонує моя мама. Пояснюю, що я в подруги. Ну а яка різниця, чи в друга, чи в подруги? А тоді схиляюсь до Макса:

-Ну, ще до кінця посиджу, і тоді поїду. 

  А тоді дивлюсь, а він спить. І саму так потягнуло на сон, що варто було на хвильку покласти голову на м‘який підголівник дивана, як поринула в сновидіння.