10. Куди ти мене привіз?

  Ступаю з самісінького ранку по холодній підлозі, прямуючи на кухню. Ігнорую Сашу, який снідає сухим сніданком з молоком. 

  Ось, вона! Мінералочка. Беру пляшку з холодильника й приставляю до чола. 

-Щоб більше я його не бачив! - буркає до мене брат.

-Ти що накоїв вчора?

  Злюся на брата, який усім зіпсував вчора настрій.

-Марино, це він тебе так напоїв?! Навіщо?!

-Я вже доросла дівчинка. Сама так захотіла. 

-Ти була неадекватна. Сміялася так, що вся вулиця чула.

-А ти був адекватний, коли заїхав Максу по фізіономії?

  Я не настільки була п‘яна, щоб все забути. Добре пам‘ятала, як ми з Максом реготали в ресторані, поки він не зачинився, тоді на таксі приїхали до мого будинку, і він по-джентльменськи провів до дверей. А як заходила тут же з‘явився брат, гнівно на мене глянув, і як завалить Максу. Тоді одразу двері зачинив і на цьому моя прогулянка закінчилася. Звісно, я хотіла вийти до Максима, щось кричала до брата, але з кімнати вийшов батько, й довелося швидко телепортуватися до себе в кімнату.

-Марино, він мені одразу не сподобався. Де цей тип взагалі взявся? 

-В подруги позичила, - відповідаю.

  Брат закочує очі, хоча певною мірою я ж сказала правду.

-Він дурно на тебе впливає. Не варто будувати стосунки з чоловіком, який дозволяє тобі набратись.

-Не удавай з себе батька, Олександре! Твої нотації я слухати не буду. І взагалі, цей Максим всього лише мій найкращий друг, не більше.

  Після мого пояснення Сашко трохи заспокоївся й продовжив снідати. От завжди він лізе, куди його не просять. А мені тепер просити вибачення у Максима. 

  Набираю номер Макса і довго чекаю. Відповіді немає. Образився або спить. Лише два варіанти. Вирішую ще пізніше його набрати, а поки телефоную подрузі. Максим же просив дещо дізнатися.

-Ти як? - питаю Мілану.

-Їду на роботу. 

-То той твій бос вже прийняв тебе офіційно?

-Ні, але допоміг влаштуватися в іншому місці. Сьогодні вдруге туди їду. 

-А у вас з ним, з цим Дем‘яном, все клеїться? - ненав'язливо цікавлюсь.

-О, Марино, він такий… Тисячі феєрверків зриваються всередині від одного його дотику. 

-Ого! Хоч тобі пощастило. То виходить, що з Максимом вже все… остаточно розрив?

-Угу. Хоча так було важко з ним прощатися. Досі не вірю, що ми більше не побачимося. Моє серце викрав інший. Що ж зробити? Се ля ві! А в тебе що нового?

  Гублюся. Не можу наважитися, щоб зізнатися подрузі, що підібрала її Макса, хоча ми з ним лише друзі. Врешті вирішую зізнатися при зустрічі.

-Пам‘ятаєш того Руслана, з яким на вечірці познайомилась? То я ображена на нього через дурне парі, яке він уклав з моїм братом. Але після випадкового поцілунку Руслан запевняє, що подобаюсь йому. От я й погодилась зустрітись з ним ще раз.

-То варто робити ставку на романтичне продовження? - цікавиться подруга.

-Ну, навряд. Хоча… побачимо.

  Ближче до обіду я ще трохи подрімала, після чого стала бадьорішою. Добре, що сьогодні вихідний. А до Максима так і не додзвонилася, і це з головою занурювало мене в ковдру смутку. Вчора ж так було весело. Пили з ним на брудершафт, жартували, говорили про особисте. Тепер цю людину впевнено можу назвати найкращим другом, а сьогодні він не бере слухавки. Це все Саша винуватий!

  Аж ось дзвонить мобільний. Нарешті! Квапливо беру його до рук.

-Привіт! Я вже не могла дочекатися, - зізнаюся. 

-Неочікувано, але дуже приємно, - каже якийсь інший голос у слухавці. 

  Дивлюсь на екран і в думках проноситься лайка, бо це був Руслан.

-Я заїду за тобою, - попереджає він.

-Сьогодні? - питаю спантеличено.

-Зараз.

-Ну… добре. Все-таки я ж обіцяла. 

  Відчиняю шафу й передивляюся свій гардероб. Можливо, краще буде одягнути закриту сукню? Або джинси, кросівки та футболку? А тоді приходжу до рішення, що не хочу підлаштовуватися під Руслана. Вирішую обрати те, що мені хочеться. І от виходжу до нього в милій рожевій коротенькій суконці. І байдуже, що він подумає!

-Тобі личить ця сукня! - несподівано каже він.

  А сам приїхав на своєму електрокарі, вбраний в діловий костюм.

-Ти що, сьогодні працював? - цікавлюсь.

-Так. З роботи — одразу до тебе. 

-Які плани?

  Він показує, щоб сідала в авто. А коли вмощуємося виїжджає з вулиці. 

-Я голодний, як звір. Тож спочатку в ресторан, а це, до речі, тобі, - бере однією рукою на задньому сидінні троянди й простягає мені.

-Русь, так нечесно! Ти підлаштовуєшся під мене.

-Чому це?

-Везеш в ресторан, як і завжди хочу, даруєш не польові квіти, а з крамниці. Ти ж вважаєш, що такі немає сенсу дарувати.

-Я ж після роботи, тож не мав змоги бігати полем збирати, - пояснює Руслан. - А в ресторан їдемо, бо я й справді голодний. 

  Примружую очі й пильно оглядаю цього чоловіка. Досі підозрюю, що він просто хоче вгодити мені.

-А як же нові враження? Здивуй мене чимось і цього разу! - вимогливо прошу.

-Впевнена, що хочеш цього? - питає він.

-Насправді мені цікаво пізнавати цей світ з інших сторін. А в тебе добре виходить бути екскурсоводом.

  Руслан розвертає автівку й впевнено кермує, трохи усміхається при цьому. Що він задумав?

  Заїжджаємо в якийсь гараж. Насторожуюсь. Він гальмує.

-Де це ми, Руслане?

-Виходь.

  Ми вийшли з задніх дверей гаража, опинившись на просторому подвір‘ї з невеличким фонтанчиком і різнобарвними квітниками.

-А тут гарно, - зізнаюся. - Куди ти мене привіз? Тобто… до кого ми приїхали?

  Оглядаю двоповерховий довгий будинок за подвір‘ям, його ковані поруччя, широкі сходи, які ведуть до вхідних дверей.

-Це мій дім, - зізнається Руслан.

  Я завмираю на місці. 

-Для чого ти мене сюди привіз? Ми не настільки близькі, щоб ходити один до одного в гості, - напружено пояснюю.

-Та що такого? Побачиш, як я живу, познайомишся з моїми молодшими сестрами, скуштуєш млинців моєї мами.