4. Початок експерименту

 Підходжу до диванчика у вітальні, де мама в чорному кімоно дивиться якийсь серіал і сідаю поруч з нею. При цьому нав‘язливо дивлюсь на неї, щоб привернути увагу.

-Що, доню? - питає вона, не відриваючи погляду від екрана.

-Скажи чесно: я така, як усі? 

  Це питання не дає мені спокою від нашої останньої зустрічі з Русланом. Ще відтоді постійно подумки намагаюся довести собі, що я особлива, і підібрати аргументи. Та ці слова так засіли в голові… Прибила б цього Руслана!

-Що за дивне питання? - мама повертає до мене голову. - Я думала, що у тебе немає проблем з самооцінкою.

-Немає, але… Ну, от чим я відрізняюся?

-Ти в мене гарна, розумна… - вона проводить рукою по голові.

-Ну, гарних дівчат зараз ого-го! Те, що розумна, то це повна маячня, я ж в науках дуб-дерево. Не цікава мені ні хімія, не математика, ні…

-Розумна по-жіночому, - пояснює мама.

-Угу, така розумна, що заміж ніхто не бере. 

-Марино, та що на тебе найшло?! 

-Та ні, нічого. Це я так. 

  Йду у свою кімнату й дивлюся на польові квіти в вазі. Наче б і гарні, але, щоб стояти і милуватись… Ой, не така я. Все одно величезні букети куплених троянд подобаються більше. 

  Щоб відволіктися від цих нав‘язливих слів, йду в офіс до батька, допомагаю йому. Тоді водій Георгій везе мене назад додому, а слова Руслана досі прокручуються в голові. 

-Чуєте, Георгію? А чим я відрізняюся з-поміж інших дівчат? - ще і його питаю.

  В дзеркальці бачу, як він мене роздивляється. Сиджу на задньому сидінні. 

-Вродою, - коротко відповідає він. 

-І все? 

  Водій не знає, що сказати.

-Кожна особа - індивідуальна, - відповідає, аби не мовчати.

-Зрозуміло. Зупиніть авто.

-Щось не так, Марино? - він одразу паркується.

-Так. Я така, як всі, - пояснюю проблему. - Не глибока, а поверхнева.

-Ну, припиніть. Впевнений є щось таке, що вас відрізняє. Просто майже не знаю вас. 

-Ви постійно мене підвозите й ми розмовляємо, - кажу таким тоном, наче він в чомусь винуватий.

  На вулиці набираю номер цього покидька Руслана.

-Марино?! - здивовано питає він, взявши слухавку.

-Чуєш, Русь. Навчи мене…

-Навчити чого?

-Ну, бути не такою, як всі.

  Він мовчить. 

-Руслане! Куди зник? Я хочу, аби ти мені відкрив якісь інші грані життя. Зможеш? 

-Більше не хочеш бути лялькою, яка нескінченно все фотографує й цінує лише те, що дорого коштує? - він питає з насмішкою.

-Глузуєш? З тобою все зрозуміло!

-Та допоможу тобі! - голосно заявляє, коли вже хочу скинути виклик. - Щоправда, я зараз на роботі, але після цього можемо сходити в зоопарк.

-Які ще варіанти? - питаю, бо щось мені здається, що там смердить.

-Ніяких. То підходить?

-Угу, - швидко відповідаю, поки він ще не передумав.

  Чую, як він сміється.

-Зателефоную пізніше, тоді й домовимося, - каже мені наостанок, а після цієї обіцянки кладе слухавку.   

  Почуваюся дурепою. Можливо, ще пожалкую про таке прохання, або навпаки. Час покаже.

  Та, на диво, коли настає мить зустрічі з Русланом, я чомусь нервуюся. Це дивно, адже цей чоловік зовсім не в моєму смаку. Та чомусь не хочу його розчарувати, кортить довести, що я особлива. 

-Ну, привіт, - каже мені й осяяно посміхається, стоячи біля двох велосипедів.

  На одному міг приїхати, а другий як притягнув? Не чоловік, а суцільна загадка.

-Привіт. Познайомимося наново? Я - Марина.

 Він одягнений в фірмовий спортивний костюм, а я в чорні легінси та білу вільну сорочку.

-А я - Руслан. Тільки не Русь, а Руслан.

-А це вже навряд, - впевнено тисну йому руку. - Один велик - мій? 

-Тільки не кажи, що твої сідниці в цьому житті сиділи лише в дорогих авто, - він знову з мене сміється.

-Я в дитинстві каталася на велосипеді, якщо що. 

  Пробую відштовхнутися й при цьому не звалитися. Спочатку ледь не лечу на асфальт, але врешті криво-косо, але їду. 

  Руслан мене наздоганяє.

-Правило перше: не беремо телефон до рук без критичної потреби, - каже мені в наказовому тоні. - Правило друге: робиш все, як кажу тобі я.

  Повертаю до нього голову.

-А це не занадто?!

-Занадто, але я не зловживатиму.

  Думаю про те, що він ще той нахаба. Самій навіть стає цікаво, на якій хвилині зірвусь і повернуся додому. Та поки ще в грі. Це ж тільки початок! 

-Чуєш, Русь. Тільки фізичну роботу мені не придумуй - це вже буде зайвим.

-Я не планував змушувати тебе, Марино, тягати мішки з цеглою. Тож не дрейф!

  Коли проїжджаємо той самий ресторанчик, в якому сиділи минулий раз, він попереджає:

-На подібні заклади більше не розраховуй. 

  Зітхаю. 

  Зупиняємося біля входу в зоопарк. Руслан купує в касирки корм для деяких тварин, а тоді просить мене:

-Пообіцяй в усьому шукати прекрасне, миле, гарне. Домовились? От просто не думай негативно.

  Киваю й ми проходимося біля кліток з хижаками. Навіть їхній вигляд мене лякає, хоча тварини поводять себе пасивно. 

-Господи, поглянь, які вони страшні, - штрикаю Русика в плече.

  Він починає йти ближче до мене. Ловлю себе на думці, що поруч з ним не так вже й страшно. 

-Зате там далі якісь дрібні тварини, - показує він.

 Ми підходимо до них, а це декоративні кролики.

-Ой, які милі пухнастики, - кажу мультяшним голосом. 

  Рука машинально тягнеться за мобільним, але Руслан її перехоплює й заперечливо махає головою. Тоді в цю руку насипає корму. Нічого не залишається, як кинути його в низьку клітку.

-А ти з руки дай, - каже він, наче випробовує мене.

-Щоб руку відгризли?!

-Хто? Кролики? - він сміється. 

  Врешті простягаю долоню й годую пухнастих тварин. Від цього лоскотно, трохи почуваюся скутою, зате аж верещу від нових емоцій. Здавалося б, що це така дрібниця, але…