3. Така, як всі

  Зранку п‘ю кефір і спостерігаю, як два м’якеньких улюбленці Тінкі та Вінкі ніжаться об мої ніжки, що у домашніх капцях з пухнастими помпонами. Обожнюю своїх песенят породи ши-тцу, постійно в‘яжу їм хвостики, які так мило виглядають на голові, наче маленькі фонтанчики. Песенята ж наче дітки, хочуть уваги, щоб з ними гралися. І я з радістю витрачаю на це час, але щодо догляду за тваринами, то це не до мене. Мама постійно песенят водить по салонах на процедури, і мені навіть здається, що улюбленці проводять в салоні більше часу, ніж ми з мамою разом узяті. А батько до цього діла не має, лише інколи може взяти одного з них під пахву, коли сидить в кріслі й почухати по голові. 

  На кухню заходить брат і уважно мене оглядає.

-Де була вночі? - питає суворо.

-А тобі що?

-З цією своєю Міланою кудись в клуб ходили?

-Вгадав.

-І що, вдалось зловити чергову жертву «за яйця»?

  Закочую очі.

-Дивись, Марусю, щоб потім знову мамі не скиглила.

-Не хвилюйся. Краще собі знайди дівчину, бо вже скоро постарієш. Так і вмреш одинаком. 

-Ой-ой! - кривиться він. 

  Ми завжди жартуємо один з одного. Та я впевнена, що брат нікому б не дав мене образити. Він завжди стояв за мене горою. Вже було таке, що один парубок причепився до мене, став ходити до будинку, а сам ніякий був, ніяк не могла його здихатися. То брат як вийшов одного разу, то більше того нещасного я й не бачила з того дня. 

-У мене є дівчина, - зізнається Олександр. 

-Гумова?

-Справжня. Просто я зараз заклопотаний, постійно допомагаю батьку на фірмі, немає часу на гульки. 

  Лунає дзвінок у двері. Сашко заглядає в екранчик біля дверей, а тоді питає:

-Це до тебе? Глянь, нічого такий. Це в клубі такі водяться? 

  Кидаю пляшку з недопитим кефіром у сміття й теж виглядаю. А там цей Руслан стоїть. Ще і якісь квіти тримає в руках.

-Шкода, що цього батько не бачить, - демонстративно зітхає Сашко. - До речі, на квітах він зекономив. Глянь, які нещасні. 

  Тепер я ігнорую брата, бо несуся до дзеркала. Господи, краще б туди не заглядала! Такий паскудний вигляд після недоспаної ночі плюс після тих коктейлів. На голові зачіска вже не каре, а якась стріха. 

-Чуєш, бразер, а ну впусти його, а я зараз себе до ладу приведу.

  Сашко невдоволено дивиться на мене.

-Просто впусти! - кажу голосніше й жваво підіймаюся на другий поверх до своєї кімнати.

  Хапаю розчіску, іншою рукою фарбую вії. Що ще? Домашній спортивний костюм - підходить. Брови тільки нещодавно фарбувала в салоні. Отже, готова!

  Спускаюся вниз, а на кухні на диванчику сидить Руслан, в якого в руках ромашки, маки та ще якась зелень, а над ним стоїть Сашко.

-Привіт, - вітаюся, а більше й не знаю, що сказати. 

  Руслан підіймається й підносить мені квіти.

-Це тобі для настрою. 

-Дякую, - мило посміхаюся, а тоді повертаюся до брата. - Тобі вже час йти.

-Як не ввічливо, - протягує Саша. - А ми, до речі, з Русланом знайомі. 

-Справді? - дивуюся. - А звідки?

-Він наш партнер, можна сказати, - пояснює брат. - Якби ти частіше була на фірмі, то б знала. 

-Що ж, зрозуміло. А ти Руслане, мабуть, хотів покликати мене на прогулянку? 

  Руслан знизує плечима до мого брата, після чого показує до дверей, щоб ми вже пішли.

  Квапливо ставлю квіти в вазу та йдемо з будинку.

-Незвичні квіти, - натякаю, що з ними щось не так, бо ж вони так дешево виглядають, що аж в руки не хотілося брати.

-Сам збирав на полі, - зізнається він.

-Та ну! Справді?

 Він киває головою. Тепер вже цінність квітів одразу зростає.

-Таких мені ще не дарували, - чесно зізнаюся. 

  Я звикла отримувати величезні букети троянд, а його букет - це щось з іншого світу. 

-Хіба можна отримати задоволення від куплених квітів? - питає він. 

-Ну-у, чому ж ні? 

-Вони ж навіть не мають аромату. Інша справа, коли хтось сам зібрав букетик і приніс. 

-Дякую, тобі, Руслане. Ти маєш рацію. 

  Мені стає соромно за себе. Зовсім не ціную щось справжнє. 

-А ти на автівці? - оглядаюся.

-Ні, ти ж не за містом живеш. Який сенс в тому авто? Краще прогуляємося. Тут же є парк близько.

  Махаю головою, погоджуючись, а сама роздумую, як він добирався до мене. Невже теж пішки? І оце його «прогуляємося» - це означає, що навіть в ресторан не підемо? Я так не звикла. Мої колишні зі мною не гуляли, ми з ними зазвичай сиділи в затишному ресторанчику й розмовляли. У мене завжди була думка, що на прогулянки дівчат водять лише ті, в кого пустий гаманець, а Руслан же не з таких.

  Уважно вивчаю його. Він виглядає наче по-простому, але одяг дорогий. Поло білого кольору, на шиї зав‘язані рукави кофти, яка накриває спину, штани - класичні, білі кросівки. А я одягнула на цю зустріч бежеву сукню з довгим рукавом та такого ж кольору кросівки. Як відчувала, що не потрібно обирати туфлі на підборах. Хтозна, що від цього дивака можна очікувати. І от в результаті йдемо гуляти. Це ж треба! 

-Чим займемося? - питаю, бо не будемо ж ми нескінченно парком ходити.

-О, в парку забавлянок вистачає. Можемо навіть на гойдалку піти?

  Витріщаюся, сміюся.

-Ти сказав «на гойдалку»?

-А що? В цьому парку є велике колесо огляду. Пів міста видно. 

-Ну, колесо можна. А ще?

-Ще ж там є зоопарк, - нагадує Руслан. - Лебедів погодуємо.

  Несамовито дивлюся на Руслана, хочу зрозуміти, чи не жартує він раптом. Тим часом він просить зачекати хвилинку, бо хоче забігти в магазин.

  Стою чекаю. Думаю, що зараз чогось смачненького візьме для нас. А він виходить з магазину з маленькою коробкою печива. Дешевого печива!

-Це мені? - з усіх сил тримаю обличчя, щоб не видати розчарування.

-Лебедям. Я ж казав. Та якщо хочеш - бери, - він простягає коробочку.