Розділ 28

- Я це розумію, - повною дурепою варто бути, щоб не розуміти, що гроші й влада дуже легко поборе справедливість розгляду даної справи, - але що мені зараз робити? Якщо цей слідчий набере, а він має набрати, то що йому казати?

- Проігнорувати. Послатися на те, що ти заснула. А вже після забула передзвонити. 

- А якщо цей Роман Геннадійович пару разів подзвонить? Проявить наполегливість, що тоді? - Я, звичайно, не можу звинувачувати такий план Антона, по факту одногрупник може забити на це все й займатися своїми справами, як би це зробило на його місці дев'яносто дев'ять відсотків людей, та все ж... План мав вади, і вони були настільки очевидними, що навіть мені, простій дівчині без навіть ще вищої освіти не складало труднощів їх побачити. Що вже говорити про дорослого чоловіка, який має на професійному рівні відчувати каверзу. Плюс до всього якщо він ще й зацікавлений зрубати коштів на цій справі, то тим паче це не вихід.

- Сказати, що ти дуже кепсько почуваєшся й перенести цю зустріч хоча б на завтра. Дядько пообіцяв зайнятися цим моментом, але оскільки він тільки вчора про це дізнався, то тільки сьогодні у нього буде змога ґрунтовно підійти до цього питання. Дізнатися всі деталі. Спробувати закріпити за цією справою іншого слідчого. Так сказати, не зацікавленого у вирішенні даної справи в одну сторону.

- А що так можна? - У випадку, якщо Самойлова, чи її батько пообіцяли тому Роману Геннадійовичу товстенький конверт в знак подяки за "чесні" висновки, то незалежний слідчий це моя єдина надія. Кров з носа потрібна людина, яка вже має і кошти, і потрібну владу у сфері правопорядку, щоб не піддатися чарам зі сторони й не повестися на хрусткі купюри.

- Скажемо так, мій дядько не остання людина в цьому світі, тож можна.

Я вже хотіла було кинутися в обійми Антону, подякувати йому за те, що проявив співчуття до мене та підтримку, як відчула чиюсь присутність. Когось в цьому закладі. І так, ви можете сказати, що цілком нормально, що в кав'ярні знаходиться хтось ще, крім нас з одногрупником, не тільки ми такі хитро зроблені, що знаємо, де можна придбати смачну каву та добрий смаколик. І ви будете мати рацію. Ось тільки я маю на увазі дещо інше, не просто присутність людей заради присутності, коли ми в соціумі практично не помічаємо одне одного, кожен прямуємо у своєму напрямку, у своїх справах та думками у своєму особистому житті. Тут людина хоче влізти в мої справи, в мої думки, в моє життя.

- Дуже тобі дякую, Антоне! - Викрикую голосніше потрібного, спеціально привертаю увагу потрібної людини до цієї фрази й зриваюся з крісла, щоб наступної миті кинутися обіймати хлопця. На очах у Девіда. Котрий зайшов в заклад і його погляд зосередився на мені. І він не відводив цей погляд в сторону, саме тому я й відчула практично фізичну присутність третьої особи за нашим столиком. Начебто наша компанія на очах збільшилася. - Я тобі дуже вдячна.

В ідеалі варто було б поцілувати Антона, грати, то по грубому. Тільки ні я, ні сам одногрупник до цього не готовий. Я хочу позбавитися від однієї проблеми, а не знайти ще одну на свою голову.

- Та, будь ласка, поки що немає за що, - хлопець сторопів, він певно очікував подяки, але явно не такої шаленої. - Наразі ігноруй слідчого, якщо що, то впади на те, що тобі ще погано після вчорашнього конфлікту, все ж ти теж отримала пошкодження від Самойлової. А там як будуть якісь новини, то я відразу тебе наберу.

- Дякую, дуже дякую, - я намагалася зобразити щиру посмішку, висловити Антону щиру подяку таким чином, але вона, скоріш за все, виглядала натягнутою та кислою, явно пом'ятою, бо я прекрасно відчувала, як ВІН сюди прямує. Направляється саме до нашого з одногрупником столом, хоч і навколо було ще купа місця, куди можна було кинути свою п'яту точку. Але його цікавив саме цей стіл.

- Напевно, приєднаюся до тебе і теж спробую місцевих десертів, - хлопець відійшов від мого клювка в його щоку, схоже відчув прилив сил та впевненості й вирішив затриматися, можливо, задля розвитку діалогу. Бо хоч ми й навчалися разом, але не сказати, що часто спілкувалися. "Привіт", "бувай" важко назвати ґрунтовним спілкуванням.

- Діано, - правда наше зближення з Антоном і цього разу було під величезним знаком запитання, адже Девід вже тут, і як би я не намагалася ігнорувати його присутність, після цього оклику вже не вийде запхати голову в пісок й тихенько так сидіти.

- Ооо, Девід, привіт! - Вдаю, що здивована такою несподіваною зустріччю. Хоча й насправді не розумію, якого чорта він сюди припхався. Ми домовилися зустрітися в іншому закладі. І ще не час для цієї зустрічі. Тоді якого милого? Як так можна було помилитися одночасно і з місцем зустрічі й з часом? - Яка неочікувана зустріч! А що ти тут робиш?

- Ну, судячи з усього, те що й ти, - при цьому поглядає на Антона, ніби намагається дізнатися тільки одними очиськами, що це за персонаж, та ким він мені приходиться, а після знову на мене витріщається, додаючи, - прийшов попити кави.

- А, ну так, тут дуже смачна кава, - боковим зором помічаю, що одногрупник хоче чемно ввійти діалог, пояснити Девіду, хто він такий, відповісти таким чином на німе питання чоловіка, але я йду на випередження. Не даю рухнути моєму життю. З одного боку. А ось з іншого... - Познайомся, це Антон, мій хлопець.

З появою Девіда в моєму житті я змінилася. Я стала набагато більше брехати. Приховувати. Вивертати у свою сторону. Ось і зараз я прикриваюся одногрупником, ніби живим щитом, бо якщо Антон заїкнеться стосовно дитини... Мені гаплик. Який сенс тоді бути щирою дівчиною, яка говорить правду і нічого крім правди?