Розділ 16

Його немає і вже більше ніколи не буде. Ти й тільки ти можеш допомогти дитині, а в першу чергу сама собі, бо тепер саме на тобі, Діано, повна відповідальність. 

- Я повинна з нею поговорити, - тож час діяти. Не лежати. Під лежачий камінь, як відомо, вода не тече, а я наразі гірше того самого лежачого каменя. Його хоч можна пихнути й він покотиться, зі мною ж куди важче. Леська явно далеко мене не затягне.

- З ким? - Подруга нетямуще спостерігає за моїми конвульсіями. Саме конвульсіями, бо не знаю, чи то від заспокійливого уколу, чи то від пережитого, я не можу підвестися, саме тому певно більше схожа на ведмедика, який зачув мед і намагається до нього дібратися, щоб всунути туди свою лапку, але от біда - він ще занадто малий, щоб самотужки розпоряджатися своїм життям, тож борсається лапками зі сторони в сторону, але особливого ефекту немає.

- З Самойловою! - Злюся на саму себе за цю безпорадність, з якою я ковзаю по лікарняних простирадлах. - Допоможи сісти.

В дівчини на думці явно крутиться щось на кшталт - "на чорта?", але вона все ж таки допомагає мені прийняти горизонтальне положення. Ну, майже, горизонтальне, бо в очах блимає, а голова крутиться, тож роблю паузу перед тим, як встати на ноги. Точніше зробити спробу встати на ноги, бо якщо я ледве провернулася на ліжку, то не факт, що вистачить сил на звичну ходьбу.

- Навіщо тобі з нею говорити?

- Як це навіщо, Лесю? - Що-що, а от язик вже працює по повній програмі. Якби кожна частинка тіла рівнялася на нього, то і проблем би ніяких не було, я б вже знаходилася в палаті нестерпної одногрупниці. - Просити вибачення. Спробувати якось залагодити конфлікт. Я не можу допустити, щоб у мене забрали дитину, коли вона народиться. А заява в поліцію явно не додасть мені гарних характеристик як майбутній матері.

- Давай я з нею поспілкуюся. Можливо, мені вдасться її вмовити не робити дурниць.

- Лесю, я тобі дуже дякую, але ні. - З боку дівчини дуже благородно перетягнути розв'язання цієї проблеми на себе. Тим паче після крайніх слів в сторону Лесі з боку Ірки щодо батьків моєї подруги. Але цим саме я маю зайнятися. Це я відлупцювала цю божевільню. Це мені загладжувати гострі кути. Саме мені потрібно зайнятися тим, щоб ці гострі кути не поранили мою родину. - Мій косяк, тож я сама.

- Але ж це через мене сталося. Я ж просила Міру...

- Міра зробила все правильно. І я теж зробила все вірно. Просто агресія на цю ідіотку вийшла дещо з-під контролю, - хоча щодо "дещо" не впевнена, судячи зі слів Лесі, то там все доволі кепсько, - тому мені потрібно віддуватися за те, що не стрималася. А тепер давай допоможи мені піднятися, а далі я сама.

Є тільки одна спроба стати на ноги й продемонструвати подрузі, що зі мною все більш-менш окей. В іншому випадку вона категорично заборонить прямувати до Самойлової. А мені це кров з носа потрібно. Я не можу не піти. Я не можу не спробувати.

- Ну як?

- Ідеально, - ну, чесно, кажучи, було і краще, дівчина не може бачити, але ноги тремтять, та все ж не все так кепсько як могло б бути. - Не переживай, я туди й назад. Думаю, я знайду аргументи, щоб змусити її не писати заяву. До речі, а моя мама знає про те, що зі мною сталося та де я знаходжуся?

- Ні, ще ні. Лікарі хотіли їй подзвонити, поки ти була без тями, але я їм не дала номер телефону твоєї мами, мотивуючи це тим, що вона працює на заводі, а мобільний вимкнено, тож вони все одно до неї не додзвоняться. Я вирішила, що не варто її лякати раніше часу, тим паче у неї й так недавно трапився далеко не найприємніший інцидент з твоїм батьком. 

- Яка ж ти у мене розумниця, - я готова була розцілувати Лесю за її гострий розум, але обмежилася сердечком, складеним з пальчиків. Треба сили економити, хтозна наскільки їх вистачить. - Я поговорю з Самойловою, а вже після сама наберу до мами й все їй повідомлю. Якомога м'якіше. 

А це буде набагато легше й вільніше зробити, якщо у мене буде така собі м'якенька подушечка у вигляді домовленості з Іркою, що вона не напише заяву в поліцію. Я вирішила надавати на больову точку цієї неадекватної. На її шалену любов до грошей. Яких у мене наразі вистачало, і які я готова була обміняти на її мовчанку й на наше з малям щасливе майбутнє. Гроші ніщо в порівнянні з родиною. Сподіваюся, що Самойлова не поділяє таких цінностей і запросто продасться за кругленьку суму.

- Що в цьому корівнику за умови? Ви тут вагітних жінок тримаєте, чи кобил для запліднення?

Таке от звинувачення привернуло б увагу кожної людини, а якщо ще й врахувати злісний тон, яким все це було проговорено, то кожнісінька людина не залишилася б байдужою та не пройшла повз. А особисто у мене був ще один привід призупинити свої наміри, поставити їх на пару секундну паузу й зрозуміти від кого лунають ці прокльони. Аж надто знайомим здався мені цей голос. І саме в таких істеричних нотках я його добряче запам'ятала. Бо він одного разу був спрямований саме на мою адресу.

- Жіночко, що саме вам не подобається? - Ця фраза прозвучала від медсестри. Це я побачила, коли усвідомила звідки долинають ці крики й висунула з-за кута голову, щоб підслухати, що там відбувається. І піддивитися. - У нас тут все...

- Що? Як ти мене назвала? Жіночка? Та яка я тобі жіночка??? Я дівчина! Чи у вас тут підбирають персонал відповідно до умов, які ви надаєте вагітним людям? 

Це було в її стилі. Притаманно цій скаженій. Ображати інших людей. Робити їм боляче. Морально. А деколи й фізично...

Скаженою виявилася Єлизавета Олександрівна. Це саме матір Девіда гримала на медсестру, звинувачуючи її у всьому, на чому світ стоїть. Але навіть не це було найважливіше. Далеко не це. Мій погляд опустився від пики цієї злобної жінки й зупинився на її животі. Який вона притримувала. Як це робила я, намагаючись захистити своє дитя від цього світу. А, отже... Тепер фраза цієї жінки набували інших фарб. "Ви тут вагітних жінок тримаєте, чи кобил для запліднення?"