Розділ 8

Опускаю погляд вниз, в район живота, ніби щоб пересвідчитися, що саме ця ідіотка вдарила мене, а після підіймаю погляд на Ірку й тумблер перемикається. Тумблер адекватності вимикається, натомість він переходить в режим "рвати та метати". Я завдаю першого удару одногрупниці прямо в живіт, вона скручується навпіл, чи то не очікуючи від мене відповіді, чи то від сили удару. Але ця картина мене взагалі не зупиняє, я начебто входжу в смак і починаю молотити руками направо та наліво, взагалі не думаючи ні про що, окрім як завдати максимального болю цій дівці. Помститися за себе. За Лесю. А найголовніше за мою маленьку дитину.

За дитину я порву. Ніхто не має права її ображати. Ні ця сволота навпроти. Ні Девід, котрий покинув дитя й таким чином теж образив моє чадо. А оскільки чоловіка тут немає, то перед очима виникає така собі пелена і я зриваю злість на Ірці.

Перед очима знайомі обличчя. Не знайомі обличчя. Якісь крики. Вигуки. Свисти. Біль. Сто відсотків біль присутня. Та мені наразі так плювати на неї, бо я хочу завдати цього болю іншій людині. Зробити їй максимально боляче. Ширма опускається не тільки на мої очі, а і на мізки, тож після якогось моменту, якоїсь секунди все просто відмикається, таке враження, начебто телевізор від'єднали від електромережі і я потрапляю в темінь. Нічого не бачу перед собою, тільки рефлекторно продовжую завдати ударів. Навіть вже не знаю по кому, сподіваюся, по цій ненависній зміюці. Але це далеко не факт...

- Ну, нарешті, прокинулася, - перше, що бачу перед собою після приєднання до цього світу, це обличчя Лесі. Вона нахилилася до мене і ніби розглядає, як якусь дику тваринку, котру можна побачити тільки в зоопарку й то у святкові дні, коли це звірятко в настрої й виходить з нори погрітися на сонечку. - Ти як себе почуваєш?

Здавалося б таке просте питання, цілком банальне, але я беру додатковий час, щоб усвідомити, як я почуваюся і щось видати подрузі у відповідь. Щоб не збрехати ні собі, ні в першу чергу собі.

- Та ніби норм, - хоча трішки лукавлю, відчувається певна слабкість, а оскільки я знаходжуся в горизонтальному положенні, то певно не спроста ця слабкість виникла. І безслідно не зникла. - А де ми?

Намагаюся покрутити головою, розглянути обстановку навколо, щоб самій відповісти на це наразі глобальне запитання, але шия таке враження пробула в одному положені пару років і засохла від відсутності навантажень, тож відчуваю себе якимось столітнім деревом, яке варто або в червону книгу занести й оберігати його як зіницю ока, обходячи десятою дорогою, або спиляти до біса, щоб не заважало своєю присутністю молодому поколінню деревцят.

- В лікарні, - я так і не можу зрушити голову з подушки, тож довіряю подрузі на слово, тим паче який сенс їй брехати.

- А що я роблю в лікарні? - Нічого не пам'ятаю. Останнє, що виникає у підсвідомості, це те, як я лупцюю Самойлову та не можу зупинитися. Я взагалі добра дівчинка, не конфліктна, але цього разу на мене ніби щось найшло та... - Зачекай...

В голову як стріла прилітає згадка з якої причина я так емоційно зірвалася, пронизує мою макітру наскрізь і змушує серце шалено битися. Бідний мій моторчик ніби усвідомлює, що це останні секунди мого життя, тож хоче накачати крові, можливо, зі сподіваннями на те, що це хоч якось допоможе не покинути цей світ.

- А що з... дитиною? - Впевнена, що мої руки, як і все моє тіло та шия з головою, задерев'яніли, та попри це вони тягнуться до животика. Накриваю його долонями, щоб оберегти від цього підступного світу. Не дозволити більше нікому завдати малечі болю. Більше ніколи...

- З дитиною все гаразд, стосовно цього не переймайся, - сподіваюся, що Леся це промовляє не просто так, щоб мене заспокоїти, а і насправді все окей, - що не скажеш про Самойлову...

- А що з Самойловою? - Якщо чесно, то так начхати, що з тією кобилою. Головне, що моє дитя в безпеці і йому нічого не загрожує, а от Ірка... Наплювати! Та все ж запитую у подруги, цікавлюся тим, що мені й не цікаво.

- Її теж забрали в лікарню. Сюди ж. Тільки якщо тобі вкололи заспокійливе, щоб ти вгамувалася, то от їй добряче перепало від тебе. 

І по виразу обличчя Лесі розумію, що вона не прикрашає ситуацію, Самойлова здається і справді отримала чималої прочуханки від мене.

- Діано, навіщо ти до неї полізла? От навіщо? Якби не Антон, то я і не знаю, чим би це все могло закінчитися.

- Антон? - Який ще Антон? Про кого дівчина торочить?

- Курагін. Одногрупник наш, - ааа, знаю такого, знаю. - Якби не він, якби Антон не відтягнув тебе від Самойлової, то далеко не факт, що ти б її не прибила. Всі інші просто стояли й витріщалися на цю бійку, точніше на це побиття Самойлової. І тільки Антон намагався відтягнути тебе від неї. За що теж отримав пару смачних ударів. Діано, що на тебе найшло? Ти чого так збісилася?

- Вона заслужила, - якби повернути час назад, то я б вчинила так само. Нічого б не змінювала. Анічогісінько. Ну, хіба, звичайно, Антона не зачепила, хлопчина не винен в тому, що трапився мені під гарячу руку. А от Самойлова давно напрошувалася. Дуже давно. І ось відплата її наздогнала. Тож все по чесному. Все справедливо.

- Вона то заслужила, в цьому немає жодних сумнівів, ось тільки... Ти цим вчинком зробила тільки гірше. Бо ця дурепа точно напише заяву в поліцію про побої, а там далі...

Подруга скрушно хитає головою, а мене огортає бульбашкою страху. За дитину. За те, що її можуть в мене забрати органи опіки, пославшись на те, що я неадекватна мати й дитині небезпечно зі мною знаходитися. Якщо слова Лесі цілковита правда й Ірка реально серйозно покоцана... То нічого хорошого не слід очікувати... І де ти, коли ти так сильно потрібен?

Його немає і вже більше ніколи не буде. Ти й тільки ти можеш допомогти дитині, а в першу чергу сама собі, бо тепер саме на тобі, Діано, повна відповідальність. 

- Я повинна з нею поговорити, - тож час діяти. Не лежати. Під лежачий камінь, як відомо, вода не тече, а я наразі гірше того самого лежачого каменя. Його хоч можна пихнути й він покотиться, зі мною ж куди важче. Леська явно далеко мене не затягне.