Розділ 14

- Гаразд, ти з нею залишишся? - Одногрупниця киває на Лесю, ніби й так не було зрозуміло з ким саме я маю залишитися, хто певно найбільше наразі потребував підтримки в цілому навчальному закладі.

- Та звичайно, а ти куди? - Міра збирається принести ще цеберце води, чи куди так поспішає ретируватися? Думаю у подруги й так відновився водний баланс, не варто перестаратися, бо це теж ні до чого доброго не призведе.

- Як це куди, на пару, хоча б хтось не отримає прочуханки від Свиридова, - еге, згідна, Свиридов ще той злісний жук, хоч вже чоловік і у віці, але може влаштувати чимало неприємностей. Ні, не фізично, а морально звичайно. А це морально потім перетвориться у фізичне, бо доведеться бігати з п'ятою точкою у милі, щоб здати в нього всі допуски до екзамену, а потім він ще й не самому екзамені влаштує "веселе життя" дай Боже. Не знаю, хто цього чоловічка образив, але цій людині я і ще сотні студентів можуть сказати "щиросердне" дякую за зіпсований характер викладача. Ще й звільняти його ніхто не збирається, ніби ректору подобається, що є такий персонаж, котрий може практично кожного студента тримати у страху. Тим паче студента другого курсу. 

- А сказати мені? - Це займе буквально хвилину. І то від сили, якщо Міра не буде тягнути бідного котика за його багатство. 

- Леся ж сказала тобі нічого не говорити, отже, я не маю права тобі нічого говорити, якщо вона забороняє, - при цьому в одногрупниці око сіпається. Ще й одне. Та що з ними всіма трапилося? Чому вони настільки дивні, ніби з-поза ранку в навчальний заклад прилетіли інопланетяни й повідали таємницю світу, про яку тільки тепер я не петраю?

- Ну і що, що вона...

Ааа, супер! За Мірою і слід охолонув, поки я намагалася дізнатися якого чорта вона в мить такою правильною стала й слухається Леську.

- Ти мені розповіси що сталося? Ми з тобою подруги, чи хто? - Попри те, що мені дуже жаль дівчину, але не можу стримати свої емоції, які як попкорн зриваються всередині мого тіла і тільки довбешка на шиї не дозволяє вирватися їм на волю.

- Подруги, подруги, але я нічого не розповім...

Добре, що хтось написав в цей момент повідомлення на телефон, і я змогла чимось зайняти свої руки. Бо вони настільки чухалися, що я вже хотіла було схопити Лесю за плечі, струснути гарненько й таким чином витягнути з нею правду. Як ото трусять місткість, щоб дістати джекпот серед сотні однакових кульок, так само і мені хотілося витрусити з подруги істину. Що її змусило так впасти в істерику.

"Ірка насміхалася з її батьків, ось вона й не витримала."

Смс було від Міри. Схоже, не просто так сіпалося око дівчини. Одногрупниця таким чином мені натякала, що іншим способом повідомить, що зачепило Лесю за живе. А я просто недалека відразу не розтлумачила цей жест вірним чином.

- А ти куди? - Спохватилася дівчина, коли я рушила від неї, навіть наважилася підійнятися на ноги, але, скоріш за все, організм був досі виснажений, тож швидко присіла назад на лавочку.

- Скоро повернуся, - мені не хотілося покидати подругу в такому кепському стані. Я відчувала себе гидко, кидаючи її в такому розчавленому стані.

Але я хотіла помсти. Заради неї. Заради справедливості, тож запевнивши дівчину, що скоро повернуся, помчала до головного вестибюлю, а звідти вже на другий поверх, де й мала відбуватися перша пара нашої групи. 

- Самойлова! - Я хотіла привернути увагу тільки цієї вівці, але трішки не розраховувала гучність свого голосу. Настільки "трішки", що всі ті студенти, які ще не встигли запливти в аудиторію, обернулися в бік крикухи. Тобто мене. Та найголовніше те, що і ця дурепа зупинилася й обернулася, затримавшись на мені поглядом.

- Що тобі треба, Луньова? - Це стерво ніколи не приховувало своєї зневаги ні до мене, ні до Лесі. Ми її були головними об'єктами цькування. А все чому? А все тому, що Ірка у нас мажорка, їй море по коліно, бо татко й мамця закидувала її грошенятами, а самій королеві гидко було знаходитися в одному приміщенні з такими кріпаками як ми з подругою. Це її цитати, якщо що, це я нічого не додумую. Так сказати, прямий текст з перших вуст.

- Йди та вибачайся перед нею, - ми з Лесею "схавали" цих кріпаків. Вирішили, що Бог зекономив цій курці на мізках, тож на хворих людей нічого ображатися. Але сьогодні це був край. Зачіпати таку тему... Це ж якою відбитою потрібно бути? Це ж як не відчувати грішної землі під ногами?

- Вже розбіглася, - ця мерзота прекрасно знала про кого я говорю, прекрасно знала й насолоджувалася виробленим ефектом. Зловтішалася над горем іншої людини.

- Ні! - Ірка хотіла було розвернутися і як ні в чому не бувало вирушити в аудиторію, але я схопила її за руцю, аж бридко стало від цього дотику, і різко сіпаю на себе, щоб воно точно усвідомило, що або йде перепрошувати, або я просто так це не залишу. Не цього разу. Не тоді, коли перетнули не те що червону межу, а вже прямо багряну. - Ти нікуди не підеш! Поки не вибачишся!

- І хто мене зупинить? - Самойлова теж не з хибного десятка, висмикує свою кочергу й замість того, щоб відійти, зрозуміти, що я далеко не в настрої жартувати, навпаки робить пів кроку до мене, чим зменшує відстань до мінімуму. Тепер я прекрасно бачу ці відьомські очі. Цей зневажливий погляд. - Можливо, ти, селючка? 

- Ну ти й..., - договорити я не встигла та й вже не збиралася, вирішила вкласти всю ненависть у силу, з якою я буду вищипувати волоссячко з цієї блювотно ідеальної зачіски. Наступного разу буде кумекати, що патякати, коли погляне у дзеркало на свою проріджену від волосся голівоньку.

Я вже смакувала, як вчеплюся в патли цієї вівці, як звалю її на підлогу й витру її дорогими джинсами підлогу, але не встигла навіть сповна насолодитися цією картиною, не кажучи вже про те, щоб втілити її в реальність, як свідомість пробив яскравий спалах. Ні, не від світла. А від болю. Нижче грудей. В районі живота. Де знаходилася моя дитина. Саме по моїй малечі ця ідіотка вдарила кулаком...