Розділ 7

"В другій половині дня можемо зустрітися і ви розповісте про всі деталі, які ви хочете бачити у своєму новому житлі. Наберете мене по цьому номеру, коли будете вільні від своїх справ"

Таке от повідомлення я отримала від рієлтора, поки добиралася автобусом до університету. Я вирішила від мами не відставати, якщо у неї день розпочав досить таки вдало, то варто було і собі притримуватися позитивної хвилі. Тим паче чому сумувати? Ну, так, на моєму життєвому шляху трапився козел. Так, він залишив гіркий слід після себе. Але ж у мене буде дитя. Моє маленьке дитя. Моя маленька копія. Поруч зі мною матуся, яка підтримає у важку хвилину. Якщо все буде гаразд, то незабаром питання з ательє розв'яжеться. Після цієї оптимістичної новини можна буде розповісти рідній стосовно того, що я сама буду виховувати дитину, з її звичайно поміччю і думаю все владнається. Сто відсотків, що новина про розірвання моїх стосунків з Девідом не додасть шаленого оптимізму матері, але вона й сама проходила зраду від чоловіка, рідна теж отримувала удар зі спини, тож хто як не вона має усвідомлювати, як мені важко і наскільки важлива підтримка з її сторони. А буде підтримка - буде все добре. Я в цьому впевнена.

Саме тому заходила в навчальний заклад з налаштуванням відчайдушно погризти граніт науки, бо ця наука в майбутньому буде мене годувати й мою дитину, а вже після пар зустрітися з цією дівчиною рієлтором та підшукати щось адекватне по житлу. Щоб і ціна не кусалася за бочок, але і щоб не жити в якійсь глушині в розваленій квартирі. На перший час грошей вистачить, на перші платежі так точно, а далі засукаю рукави й буду працювати заради себе і в першу чергу заради свого маленького. Чи маленької.

Цікаво, а хто ж буде? Які там гени зазвичай переважають? Чи від чого там залежить стать дитини? Хто тут досвідченіше, можете підказати?

Правда всі ці роздуми полетіли у вихлопну трубку як тільки я переступила поріг університету й встигла зробити тільки пару кроків, перед тим як повністю зупинитися. Як впитися в картину, яку точно не очікуєш побачити в навчальному закладі. Та ще й з-поза ранку. 

- Леся? - Та ще і подругу, яку вела попід руку моя одногрупниця, з якою я непогано спілкувалася, але не мала настільки тісних зв'язків, як з моєю найкращою товаришкою.

- Діано, допоможи, - Міра, та сама одногрупниця, яка тягнула Лесю в незрозумілому напрямку, підкликала мене, натомість подруга була ніби на грані втратити свідомість. Голова була схилена, а вся її постать згорблена, ніби їй вже час йти за пенсією.

- Що з нею? - Леся була бліда, ледве стояла на ногах, і повне ігнорування моєї появи в навчальному закладі. Зазвичай дівчина кидалася до мене, як тільки я з'являлася в університет й ми обмінювалися обіймами перед початком навчання, а зараз їй явно було не до цього. Не до радості, зовсім не до радості.

- Їй погано, - ну, це очевидно, Міра не відкрила для мене незвідані краї, навряд чи так виглядають щасливі люди, - відведімо її у вбиральню, нехай вмиється. Може хоч це їй допоможе.

Вода звісно не чудодійна сила, але пригорща холодної рідини має можливість повернути Лесю до життя. Якщо не цілком та повністю, то хоча б частково. Тому це гарний план. На даний момент взагалі ідеальний.

Що з подругою могло статися о восьмій ранку? Таким глобальним наразі питанням я задалася, поки ми з одногрупницею тягнули Лесю до туалету. Дівчина хоч і важила практично нічого, якихось п'ятдесят кілограмів, але таке враження в неї взагалі було обмаль сил, оскільки вона ледве переставляла ногами, шарпаючи по підлозі. Тому нести цю ношу випало на нашу з Мірою честь і схоже завтра в мене так точно буде кріпатура.

- Ось так, давай, - я не жаліла води, поки вмивала подругу. Сподіваюся це їй допоможе, адже у мене через пару секунд руки почали німіти від холоду, тож це хоч трошки має допомогти Лесі.

- Ну як, тобі краще? 

На це запитання Міри подруга тільки кивнула головою. За весь цей час вона не промовила ні слова, чим мене лякала. Ніколи я не бачила Лесю в такому стані. Ніколи. Нехай ми всього і рік з нею знайомі, але за цей рік трапилося чимало пригод, та ні одна з них не приводила дівчину в такий критичний стан, як сьогодні.

- Давай зробиш пару ковточків води, - Міра зробила явний акцент на рідину, оскільки після того, як ми влаштували Лесі такий собі своєрідний душ в університетській вбиральні, одногрупниця дістала пляшку води з сумочки й почала вливати її в мою подругу, котру ми посадили на лавочці в коридорі. При цьому я відчувала, як нашу трійцю пропалюють безліч поглядів студентів та викладачів, які снували собі туди-сюди, витріщалися на дану ситуацію, але ні один не підійшов та не запропонував допомогти. Всім плювати, всім начхати. Такі люди нас оточують. І не тільки в цьому навчальному закладі, а і загалом. Моя хата скраю - нічого не знаю.

- Що з нею трапилося? - Мене трусило від цього питання, тож коли Міра завершила напоювати Лесю рідиною й залишила її сидіти, опершись на стіночку, нарешті поставила його, впившись в дівчину поглядом.

- Це через...

- Ні...

Я навіть не повірила, що це нарешті Леся заговорила. Думала, що це можливо хтось інший вимовив, хто проходив поруч, але обличчя Міри повернулося в сторону моєї подруги, тож я переконалася, що це наш пацієнт нарешті прийшов до тями.

- Що ні? - Одногрупниця не менше мене здивувалася поверненню Лесі в реальність, тож не могла второпати, чому першим словом було відразу "ні". Заперечення. Тільки заперечення чому?

- Не... кажи... їй, - в подруги ніби в горлі пересохло, вона ледве ворушила язиком і якби я не знала, що ми буквально хвилину тому дали їй води, то подумала б що Леся як мінімум місяць ходила по пустелі, шукаючи заповітне джерельце. Таке холодне. Таке смачне. Таке звабливе.

- Чому ні? - Міра сторопіла ще більше, а я взагалі нічого не петрала. Що не казати? Чому не казати?

- Не...кажи...

Здавалося, що кожне промовлене слово Лесею забирає в неї достобіса енергії, позбавляє життєвого ресурсу, але попри ці втрати, попри те, що це її виснажувало, дівчина забороняла Мірі розповісти мені щось. Що? І чому моя найкраща подруга приховує від мене хоча б щось? Коли це наша дружба дала тріщину?