Розділ 5

Розплющую очі від того, що відчуваю, як проходжуся по губах язиком, ніби облизуючись перед чимось смачненьким. Начебто ось-ось цей смаколик має потрапити мені в рота і я вже в думках насолоджуюся, як буду впиватися зубчиками в цю смакоту, як вона буде розтавати на язиці, а потім вирушати в шлуночок, підвищуючи до максимуму мій настрій. Я вже начебто і відчуваю, яке воно смачне, ось тільки не розумію, що саме це так привертає мою увагу. Що саме це за смаколик, на який я облизуюся.

Ага, ну, звичайно, це фірмова мамина картопелька. Нічого такого ніби надзвичайного, просто жарена картопелька з сосисочками та зі спеціальним соусом, який привозить з-за кордону мамина знайома, але у мене тут же збирається в роті слинка, а смакові рецептори прямо волають стосовно того, щоб їх задовольнили по повній програмі.

Та я загалом і не проти, хто я така, щоб перечити своєму організму, ось тільки є досить важливий нюанс - а що я тут роблю? Ще місяць тому таке питання б навіть в мою голову не прилетіло, не кажучи вже про те, щоб над ним замислитися, але я живу в цей час і в цей час я вже не маю знаходитися в рідному гніздечку. У мене є хлопець, який має скоро стати офіційним чоловіком, а менше, ніж через дев'ять місяців у нас буде дитинка. Саме така версія має звучати для моєї мами, ось тільки виникає логічне запитання - а що ж я розкинулася на ліжку й судячи з усього дрихнула? 

- Діанко, ти вже прокинулася? - Рідна тут же помічає мене, варто з'явитися на порозі кухні, де мама влаштувала вже ціле кулінарне шоу, в якому вона безсумнівно бажає виграти. Крім жареної картопельки, моєї улюбленої страви, бачу на плиті каструлю з куриним супом, а ще трішки віддалік, на іншій конфорці підходять до готовності фаршировані перці. Це ж скільки я проспала, що мама тут встигла вже цілу поляну накрити?

- Так, привіт, - ще заспаним голосом промовляю до рідної, а сама кидаю погляд на годинник над холодильником, дізнатися ж котра година у квартирі та поза нею.

Десята вечора, твою ж... Я безнапасно проспала цілих п'ять годин. Просто без моральних чи то фізичних сил впала на ліжко після повідомлення Девіда і заснула. Розпач взяв гору над моїми життєвими силами й затягнув у чорноту, відімкнувши ніби по клацанню пальця свідомість.

- Ти так солодко спала, що я вирішила тебе не будити, - мама зупиняється буквально на пару секунд, ніжно до мене посміхається, і далі береться щось помішувати, підкидати якісь приправи в суп, перегортати картоплю. Таке враження, що у неї не дві руки, а як мінімум вісім, настільки вона все так швидко робить. Або, можливо, це я загальмовано реагую на цілком природні речі. Хтозна, наразі ні в чому не впевнена. - Сідай, будемо вечеряти.

Я хотіла було спочатку відмовитися, послатися на те, що мені вже час збиратися додому, до свого нового дому, а після замислилася - а де я взагалі сьогодні збираюся ночувати? Шукати рієлтора та винаймати квартиру о десятій вечора це явно не варіант, а пертися чорт знає куди, щоб знайти готель немає ні найменшого бажання. Йти туди, де чекають не тебе, а в першу чергу твої гроші. Де тобі будуть посміхатися тільки через те, що ти їм заплатиш. Нормальне, людське відношення, нічим не особливе за хрусткі купюри у кишені. Так влаштоване наше життя...

- Так смачно пахне, ммм, обожнюю твою фірмову картопельку. Та і загалом все те, що ти готуєш. Ти в мене найкраща, - а тут емоції щирі, які йдуть прямо від серця, тож я висловлюю рідній те, що у мене наразі на серці. Я її так обожнюю й навіть уявити не можу життя без найріднішої людини. А все це могло трапитися. Могло. Адже я з нею серйозно поскандалила. І виною тому всьому Девід, якого рідна незлюбила з першого погляду. І, як виявилося, мала слушність. Вона відразу розгледіла в ньому негідника. А я дурепа повелася, що він принц двадцять першого століття. Безпросвітна дурепа...

- Люблю тебе, сонечко, - рідна підходить до мене й цілує в маківку, як то вона робила років так п'ятнадцять тому, коли я ще була мілкою й на душі тут же розпливається тепло і затишок, який не замінить ніяка квартира, ніякий готель. Навіть найдорожчий. Навіть найпрезентабельніший. - Смачного, Діанко.

Я так швидко напевно ще ніколи не їла, оскільки через якихось пару хвилин моя тарілка була пуста, а я її ледве не вилизала, наскільки це все було смачно і мій шлунок зголоднів.

- Скоріш за все, у мене буде внучок, - задоволено промовила рідна, коли я попросила в неї добавки. Не знаю, що на мене так повпливало, чи то стрес, чи то те, що я за день нічого так нормальним чином і не поїла, але апетит в мене був скажений. Навіть мама це помітила, по своєму прокоментувавши те, як я вплітала за дві щоки харчі. 

- Напевно, - на губах тут же виникла посмішка, оскільки я забула про третій варіант, чому поводилася як ненажера. Про свого малюка. Тепер я харчуюся за двох, і це усвідомлення було настільки приємне, що аж очі змокріли. Тільки тепер з гарного приводу. А не так, як це сталося через батька дитини...

"Ти подумала? Ні, ти навпаки ані чорта не думала, коли писала цю маячню. Вистачить звинувачувати мою матір у всьому, на чому світ стоїть! Так, вона не біла й не пухнаста, але ти переходиш вже всі межі. Отримала гроші? Супер. Тепер бери їх і живи своє життя і не пхайся в чуже. "

Малюк, ми маємо жити своє життя, і твій батько не бажає тебе бачити у його житті. Для тебе і для мене там немає місця...

***

- А як там тітка Люба? Як у неї справи? - Потрібно відвернути маму на іншу тему, та і самій варто перемикнутися на щось інше, бо в голові знову і знову лізе ця фраза "Тепер бери їх і живи своє життя і не пхайся в чуже." Буквально ще хвилина, чи то друга такого самобичування і сльози водоспадом полетять з очей. Ну, а що ж, рідина накопичилася за час мого сну, тепер ще й підкріпилася смачненькими стравами рідної, можна й смачно поплакати. За тим, що було, а ще більше за тим, чого не буде. Ніколи...

- Та я дурна і забула, що у неї син одружується, в людини радість, а я зі своїми плаксивими історіями до неї причепилася. Зіпсувала людині настрій, навіяла смутку. Тепер відчуття мерзенне, що так все кепсько вийшло.