Розділ 4

- Доню, як ти могла навіть подумати, що я можу бути проти дитинки? Проти свого внучка, чи внучечки? Як взагалі тобі навіть в голову це могло спасти? - Тепер вже мені стає ніяково від іншого. Від того, що у мами в очах збираються сльози й вона повірити не може, що я верзу таку маячню. Що це я довела її до такого стану.

- Вибач, матусю, вибач мені, будь ласка, - так гидко я себе давним-давно не відчувала. Якщо взагалі колись відчувала. Звинувачую найріднішу людину в тому, що їй взагалі не характерно і навіть навпаки діаметрально протилежно її способу життя та загалом поглядів на цей світ.

- Щоб там між вами не сталося, я маю на увазі між тобою та твоїм Девідом, я в будь-якому випадку допоможу з дитинкою. Посиджу з нею, коли буде потрібно. Побавлюся. Підкажу щось в тій чи іншій ситуації, що на своєму досвіді знаю. Ти повністю можеш на мене покластися. Ви з Девідом цілком можете розраховувати на мою поміч у вихованні малечі. Якщо вона, ця поміч, вам звичайно потрібна. 

- Звичайно, потрібна, звичайно, матусю, - я, чесно кажучи, навіть уявити не можу виховання своєї майбутньої дитинки без допомоги моєї рідної та без її підказок. Все ж таки вона має досвід, виховала людину і мені здається, що далеко не найгіршу людину. Я хоч і не люблю вішати собі на груди медалі, але не вважаю зіпсованою, чи кепською дівчиною. Тож моя мама явно виховала та виростила адекватну людину.

Ось тільки... Якщо ми налагодили взаєморозуміння, якщо у моєму спілкуванні з матір'ю все повернулося до того, як було раніше, то, можливо, варто розповісти правду? Не затягувати з цим? Чим скоріше я повідомлю рідну стосовно того, що Девіда не буде при зростанні малечі, тим буде краще для всіх. Мати дізнається правду й буде мені довіряти, а я не буду покриватися секретами, які не додадуть плюсів до наших міцних родинних відносин.

- Мамочко..., - тільки я наважилася все ж розкрити свою таємницю, повідати жахливу новину, як щось задзеленькало в моїй кишені й цим щось звичайно був мій телефон.

Дзвонила Леся. Вибач, подруго, трішки пізніше. Скидаю виклик і наважуюся вдруге повернутися до головної теми мого розриву відносин з Девідом.

- Мам, тут така справа...

Та що ж це таке? Що сталося в Лесі, що вона тут же набирає знову, навіть отримавши мою відмову на спілкування саме в цю мить?

- Вибач, я на хвилинку, - попереджаю рідну й відходжу трішки вбік, щоб все ж таки дізнатися, що за нагальна справа у дівчини, - так, привіт, в тебе щось термінове?

- Діано, ти де зникла? Чому ти мені не дзвониш? Щось трапилося? Що? - Подруга як з кулемета валить мене питаннями, а я хоч і дещо зла на неї через те, що відвертає від важливої розмови з мамою, але так само усвідомлюю, що Леся має повне право так поводитися. Я справді повністю забула про неї й не подавала ознак життя після того, як зв'язалася з Девідом. Та я взагалі виходить забила на своїх двох найрідніших людей через цього чоловіка. Посварилася з мамою, а подругу ігнорувала, ніби вона мені ніхто й спілкуватися з нею надалі я не маю ніякого ні найменшого бажання.

- Лесю, вибач, я повністю винна в тому, що не набирала. У мене все гаразд, не хвилюйся. Давай зустрінемося і все обговоримо, окей? Ти сьогодні зайнята? Якщо через годинку неподалік гуртожитку, тобі підійде? - Я завинила перед дівчиною, по факту наплювала на нашу дружбу своїм ігнором, тож завершу розмову з рідною й помчу відразу до Лесі. Перепрошувати за свою поведінку та повідати новини. А повідати є що... Новин навалилося стільки, ніби вантажівка збирала їх по всьому місту й одним махом вивалила це все мені на голову.

- Давай, через годину на кав'ярні неподалік гуртожитку, - явно що дівчині теж не терпілося повертіти язиками, тож вона була згодна хоч зараз вилітати й мчати до мене будь-куди й на будь-чому, аби дізнатися, що ж трапилося. Думаю, цю годину подруга буде згорати від цікавості, що ж сталося в моєму житті.

- Домовилися, - промовляю в телефон, а перед очима виникає картинка того, як ми в цій самій кав'ярні знаходилися з Девідом. Як він сварив мене за те, що я навантажую хвору ногу. Як запросив до себе додому...

Та з цих думок мене вириває збентежений голос матері. Вона явно чимось незадоволена.

- Тобто ви опечатуєте ательє? 

Як виявилося, рідна вже не знаходилася на самоті, біля неї поряд терлася якась жінка та чоловік. При чому в чоловіка буль якась дивна штуковина в руках. Якийсь моток з чимось. Незрозуміло чим. 

- Мамочко, що трапилося? - За пару кроків долаю відстань до цієї компанії й стурбовано перепитую у рідної в чому тут дилема. На що вона так злиться. Прекрасно розумію, хто ті гінці, котрі принесли з собою погані новини, але що там за новини такі?

- Ці люди, - і вона кидає на жінку з чоловіком, - прийшли сюди щоб опечатати ательє.

- Тобто? - Я переводжу погляд на цих двох персонажів, яких незрозуміло яким вітром занесло в дану будівлю. - З якого це переляку опечатати? 

- Ви знаєте Горянського Михайла Вікторовича? - Жіночка, а певно вона головна в цьому дуеті, повністю ігнорує мене, ніби це не я до неї тільки но зверталася, ставить питання матері. Скоріш за все, усвідомлює, що сама мама володіє цим бізнесом, а я просто потішна мавпочка, яка бігає під ногами та задовбує всіх навколо своєю активністю.

- Так, це мій колишній чоловік, а що?

Нічого хорошого не варто очікувати. Не від такої людини, як батько. Тому ми з мамою як по команді витріщаємося на цю жінку в передчутті кепської інформації.

- Горянський Михайло Вікторович подав клопотання на вас суд стосовно розгляду справи щодо спільно нажитого майна.

А я що говорила? Мій батько далеко не той, від кого варто чекати плюшок... Якщо це звичайно не боксерські плюшки, котрі прилітають прямо в голову й валять наповал...