Розділ 2

- Мамочко, віддай, будь ласка, - тягнуся за цим найважливішим папірцем у моєму житті, щоб забрати його в рідної. Вона не так має дізнатися про свій майбутній статус бабусі. Я відмовилася повідомляти цю новину їй телефоном, бо вважала, що таку інформацію потрібно передавати дивлячись у вічі, але і цей спосіб так собі. Я навіть не зрозуміла, коли витягнула довідку з кишені й тримала в руках. Напевно, це сталося в той момент, коли я почала згадувати день зустрічі з Девідом. Коли ми з ним познайомилися. І цей папірець ніби з'єднував нас знову. Начебто знову поєднував нас. Хоча... А чому ніби? Чому начебто? Так воно і є, цей папірець, а точніше маленька людина, про яку повідомляється в цьому документі, і яка має з'явитися на цей світ через дев'ять місяців назавжди поєднає мене з чоловіком. До кінця мого життя залишить згадку про Девіда. Бо я буду дивитися в ці такі до болю знайомі оченята. Споглядати за рисами обличчя дитинки, вишукуючи там схожість з Девідом. Бажаючи того чи ні.

- Наталіє Іванівно, - я вже майже дотягнулася до довідки, практично забрала її у рідної, але практично не рахується, оскільки вона й надалі залишилася у володінні матері, котре розвернулася до робітників, які потребували її уваги, - то яке скло ставимо? Те, про яке домовилися? Чи, можливо, дещо товстіше й надійніше, щоб якщо що витримало наступного разу нападки божевільних клієнтів?

- Давайте те, про яке завчасно домовлялися.

- Ви впевнені? Можемо зробити вам дуже гарну знижечку, п'ятдесят відсотків, підійде? - Скоріш за все, цей молодший чоловік головний у їхньому дуеті, бо поки він пропонує моїм мамі покращений варіант, другий якось взагалі не зацікавлений у розмові. Схоже йому однаково яке скло будуть вони встановлювати, чоловіку б поскоріше зробити свою роботу та звалити на всі чотири сторони.

- П'ятдесят відсотків? Ого, а з чого б це такі шикарні знижки? - Навіть моя рідна, яка по життю доволі таки спокійна й тиха людина, навіть вона не змогла втримати свій подив, коли цей молодик озвучив суму знижки.

- Завжди раді допомогти красивим та працьовитим дівчатам, - при цьому він спочатку дарує моїй матері посмішку, а після переводить погляд на мене, затримуючись і куди прискіпливіше оглядаючи. Ніби машину прийшов вибирати в салон. Оцінюючи, чи вона йому до вподоби, чи ні.

- Супер, давайте це надійніше скло, дякую, - що ж, кошти тепер у мене є, тож я можу дозволити їх дещо витрати. Тим паче це для діла. Для нашого з мамою бізнесу. Для того, що нас по факту годує. А скоро нас стане троє...

- Ваше бажання для нас закон, - чоловік мені підморгує, чи то задоволений тим, що втюхав нам з мамою скло подорожче, чи тому, що я повелася на його комплімент.

Хоча маю його засмутити - я повелася на це тільки заради того, щоб якомога скоріше забрати у рідної папірець. Таке враження складалося, ніби поки цієї довідки не було в моїх руках, я розхвилювалася до максимуму й відчувала, що моя дитина в ці хвилини не захищена від цього світу. Начебто їй можуть зашкодити, якщо навіть згадка про малечу не в моїх власних руках.

- Так, а що це тут таке? - Моя мама ніколи не лізла в мої особисті речі без мого дозволу. Навіть в мою кімнату не заходила, якщо мене не було вдома. Ось тільки цього разу щось змінилося, адже вона підійняла руку, в якій тримала довідку та...

Цей єдиний раз, коли рідна порушила мої особисті кордони, коли переступила через них, виявився таким невдалим. Таким незручним.

- Це моє, - я, звичайно, молодець, вкотре нагадала рідній, що це не якийсь випадковий папірець задуло сюди вітром. Не просто так він прилетів до ательє.

- Діано, ти..., - мати віддала довідку. Взагалі не заперечувала проти того, що я її забрала. Та і чому б це, якщо рідна побачила все і навіть більше...

- Мамо, давай відійдемо, - не так все мало відбутися, не так. Вона не мала прочитати цю приголомшливу новину скоріше, ніж я її озвучу. Цих чоловіків не повинно було бути в ательє. Тож якщо з першим пунктом вже повний провал, час не повернеш назад і не відмотаєш, то хоча б потрібно покинути компанію цих робітників. Які вже обидва не надто поспішали встановити те чортове скло, а зацікавлено поглядали в наш бік. Тут розверталася сценка куди цікавіше.

- Діано, ти вагітна?

Та все ж вчасно витягнути рідну з ательє не вийшло. Мама мала стати єдиною, хто б дізнався про цю новину. Пізніше я ще планувала розповісти Лесі, все ж таки вона моя найкраща подруга. Але про це точно не мали дізнатися двоє невідомих чоловіків, очі яких ніби по команді пірнули нижче мого обличчя. До мого живота. Я так розумію вони там очікували знайти підтвердження мого особливого стану.

- Так, я вагітна, - промовила вже тоді, коли позбулася поглядів цих двох робітників, відтягнувши шоковану матір в коридор. В ідеалі взагалі було б добре витягнути її на двір, щоб ці двоє чоловіків навіть не змогли почути, про що ми спілкуємося, але надто переполоханою наразі була рідна. Не здатна переставляти самотужки ноги.

- Від нього?

Вона навіть на ім'я його не назвала. "Від нього". Забула? Чи, скоріш за все, просто не хотіла визнавати Девіда, бо ще з першої зустрічі його не злюбила? І, як виявилося, мала рацію. Мама мала слушність в тому, що він мною скористається й забуде. Ось тільки... Він то може і забуде, а я вже ніколи... 

...Знижечку)

Спробуй мене

- Вирішила показати свої зубки, солоденька? - Чоловічий голос змушує мене застигнути на місці всім тілом.

- А що, не звик отримувати відмови? Чекаєш тільки коли дівчина буде догоджати тобі?

- І ти не відмовишся, повір мені. - Самовпевнено лунає від цього індика.

- Ну то спробуй зламати мене. - З викликом кидаю йому ці слова та не відводжу погляду від його холодних очей, які не обіцяють нічого хорошого.

- Ні, маленька, - хижий вищир з'являється на його пельці, - я просто спробую тебе... А далі ти сама будеш благати мене про продовження...