Час

Фан-зустріч Роба проходила в невеликій книгарні в Ковент-Гардені — тій, де пахне старим папером і кавою, а вгорі рипить дерев'яна антресоль. Черга тягнулася аж на вулицю: люди з його книгами під пахвою, дехто в саморобних футболках із цитатами, дехто просто прийшов подивитися на живу легенду.

І десь у цій черзі стояв Пак Чімін.

Це була його ідея. Я відмовлялася до останнього.

— Тебе впізнають, — шипіла я вранці, поки він натягував найпростішу сіру худі, яку знайшов у моїй валізі (мою, до речі, і вона висіла на ньому так, наче була його завжди). — Це самогубча ідея.

— Кепка, окуляри, маска, — перелічив він, загинаючи пальці. — І я стоятиму мовчки. Просто хочу побачити, як він працює. І бути там, де ти. Це ж твій кумир... І в нас не так багато часу, щоб побути разом... то-ож, хто не ризикує... — він знизав плечима так буденно, наче йшлося про похід у магазин, а не про світову зірку, що стоїть у черзі до письменника, як звичайний фанат.

— От дурко... — хіхікнула я, більше не в змозі його зупиняти.

І от тепер я сиджу збоку, біля вітрини, бо Роб «взяв мене за помічницю» (тобто просто хотів, щоб я була поруч, дуже поруч, бо ми не бачилися, я тільки написала коротке повідомлення, що все добре, і я щаслива), і спостерігаю, як мій… хто він мені тепер? ми не обговорювали стосунки... Стосунки, хахах... хлопець повільно просувається в черзі, зсутулившись, одна рука в кишенях, інша притискає до себе книгу, яку він ніколи не читав, і я не впевнена, чи буде читати, ідеально непомітний. Найвідоміша людина в цій кімнаті — і ніхто не має гадки.

Коли він нарешті дійшов до столу, Роб підняв очі — і я побачила, як той на частку секунди завмер. Упізнав. Звісно, упізнав. Але не подав і виду. Просто взяв простягнуту книгу.

— Кому підписати? — спитав Роб рівно, з ледь помітною іскринкою в очах. Мені ж хотілося в цей момент волати.

Чімін нахилився ближче й тихо, майже нечутно, сказав щось англійською. Я не розчула. Але бачила, як Роб пирхнув сміхом, похитав головою й розчерком підписав.

Коли Чімін відійшов, я не витримала й підійшла:

— Що ти йому сказав? — спитала я Роба.

— Чоловічі секрети, — незворушно відповів Чімін.

Пізніше, коли остання людина пішла, а Роб зачиняв двері книгарні, я таки визирнула той підпис. Під розчерком стояло:

«Тому, хто нарешті наздогнав. Не облажайся. — Р.»

А поруч, дрібним почерком Чіміна, було дописано те, що він, певно, і сказав уголос:

«Не облажаюсь. Обіцяю.»

Я мовчки закрила книгу. У горлі стало тісно.

Решту вечора ми провели втрьох — Роб повів нас у крихітний паб на розі, де ніхто нікого не впізнавав, бо всім було байдуже. Чімін нарешті стягнув маску, замовив те саме жахливе англійське пиво, від якого я скривилася ще вчора, і вони з Робом сперечалися про книги дві години поспіль — про сюжетні повороти, про те, чи можна вбивати улюбленого героя, про фінали, які «зраджують читача».

Я здебільшого мовчала. Просто дивилася на них двох — свого кумира-письменника й свого… Чіміна? І думала, як можна ось так завоювати письменника, який ледь не вдвічі старший тебе, і книги якого ти ніколи не читав... Але саме це Чімін і зробив, може підтримати будь-яку розмову.

— Ти чого така тиха? — штовхнув мене ліктем Роб, коли Чімін відлучився.

— Просто… — я підбирала слова. — Дивно. Кілька місяців тому я сиділа сама на кухні й думала, що вигадала собі все це. А тепер ви двоє сперечаєтеся, чи має право автор убити протагоніста.

Роб усміхнувся — тепло, по-батьківськи.

— Знаєш, Ліс, — сказав він, крутячи келих у пальцях, — я написав тринадцять книг про людей, які проґавили свій шанс. Про тих, хто побоявся. — Він кивнув у бік, куди пішов Чімін. — Приємно нарешті побачити когось, хто не проґавив. Обоє.

Коли Чімін повернувся й сів поруч, під столом його рука знайшла мою — так, щоб ніхто не бачив, — і просто переплела наші пальці. І в цьому крихітному, схованому від усіх жесті було більше, ніж у будь-якому голосному зізнанні.

Уперше за дуже довгий час я не думала, що завтра все зникне.

Наступні дні злилися в одне тепле, золоте розмиття.

Ми майже не виходили вдень — не через страх, просто нам було добре в цій маленькій сірій квартирі, яка більше не здавалася сірою. Чімін виявився безнадійним у готуванні, але наполягав, що допомагатиме, тож наша спільна яєчня щоразу виходила катастрофою, з якої ми обоє реготали. Він мив посуд, поки я варила каву, і мугикав щось собі під ніс — не свої пісні, а якісь старі корейські мелодії, яких я не знала, але могла б слухати вічно.

Увечері, коли Лондон затихав, ми виходили гуляти. Він у масці, я поруч, і місто належало тільки нам. Ми годували качок на каналі Ріджентс о десятій вечора, бо вдень там забагато людей. Сиділи на лавці біля порожнього мосту, і Чімін розповідав про дитинство в Пусані, про те, як боявся сцени перш ніж полюбив її, про речі, яких ніколи не казав нікому «ззовні».

— Знаєш, що дивно? — сказав він однієї ночі, коли ми поверталися. — Я стільки років живу так, наче за склом. Усі дивляться, ніхто не торкається. А ти… — він стис мою руку, — ти просто взяла й постукала по цьому склу. Своїм дурним «Привіт».

— Гей, воно було не дурне, — обурилася я, і пихнула його в плече.

— Найдурніше «Привіт» на світі, — усміхнувся він. — І найкраще.

— Ой, це ти номер надіслав... 

Чімін не дав мені договорити, і в черговий, не знаю, може тисячний раз за ці дні накрив мої губи своїми.

Розмова з Назаром таки відбулася — того першого ранку, як я й обіцяла. Було важко. Було чесно. Він мовчав довго, а потім сказав тільки: «Я давно відчував, Ліс. Просто чекав, поки ти сама наважишся». І це боліло більше, ніж якби він кричав. Але коли я поклала слухавку, всередині стало легше — наче я нарешті перестала жити на два фронти. Чімін тоді не питав нічого. Просто заварив мені чай і сів поруч, поки я тихо плакала — не за Назаром, а за тими трьома роками, які ми обоє змарнували на «майже».