Разом

Чімін

Перший поцілунок виходить незграбним — ми обоє надто квапимося, наче боїмося, що хтось передумає. Носи стикаються, я тихо сміюся їй у губи, і від цього все раптом стає простіше. Легше. Другий уже повільніший. Такий, який я хочу запам'ятати. І це так дивно… В мене нікого не було, вже… не знаю, років чотири.

Аліса пахне не так, як я собі уявляв усі ці місяці над екраном. Реальніше. Тепліше. Пиво, трохи дощу з волосся, щось ледь вловимо солодке, але квіткове. Її долоня, яку я тримав, вислизає з-під моєї — але тільки щоб лягти мені на груди, рівно туди, де серце гупає так голосно, що вона напевно чує.

Я ледь торкаюся її лінії щелепи, і підсідаю ближче, кладучи іншу долоню їй на талію… Так дивно це відчувати. Аліса ледь тремтить, але не відсторонюється. Мені хочеться і продовжувати цілувати її, і спитати про те, що вона відчуває, і що буде між нами. І вперше за дуже довгий час мені нікуди не треба бігти — я не в армії, мені не треба на репетицію, в мене є цей тиждень з нею. Тут немає чужих очей. Тільки вона, злива за вікном і ця маленька вітальня, яка чомусь стала найбезпечнішим місцем на землі.

Коли ми нарешті відриваємось — на сантиметр, не більше, бо далі просто не виходить, — Аліса розплющує очі повільно. Наче не впевнена, що це не один із тих її снів, про які вона мені колись писала.

— Це п-по справжньому, — шепоче вона.

— По-справжньому, — підтверджую і торкаюся губами її чола. — І це нікуди не зникне. Якщо тільки ти цього сама не захочеш.

Вона тихо видихає, і я відчуваю, як напруга, яку вона тримала в плечах увесь вечір, нарешті відпускає. Її пальці стискають тканину моєї футболки — так, наче, якщо відпустить, я розчинюся назад у сірі дужки на екрані.

— Проте… я не вмію наполовину, Алісо, — кажу тихо, притискаючись лобом до її лоба. — Якщо ти зі мною — то по-справжньому. З усім, що це означає. Зі всім, що буде складно. А буде складно. Дуже… Я потім поїду, до Америки, назад до Кореї, потім тур… Але… Я не вмію наполовину, Алісо. Тобі буде важче ніж мені, знаю… І я знаю, що ти боялася…

— Я знаю, — шепоче вона. — Я боялася не цього…

— Тоді чого? — питаю.

— Себе. Бо хотіла цього… Чімін, — ледь зізнається вона.

— А зараз? Все ще боїшся? — тихо запитую.

Вона мовчить секунду. А потім усміхається — тією усмішкою, які я досі бачив лише по відеозвʼязку, на фотографіях, що переглядав тисячу разів.

— А зараз я втомилася боятися.

Я обіймаю її міцніше, вкладаю під підборіддя, і ми просто сидимо так, слухаючи дощ. Телефон на столику мовчить. Завтра буде важка розмова — не моя, її, і я не заздрю. Завтра будуть питання, на які в нас поки немає відповідей: країни, відстані, розклади, чужі очі. Завтра все це нікуди не подінеться.

Але завтра — це завтра.

А зараз у моїх руках нарешті та, заради кого я вибіг з літака, не думаючи ні про сон, ні про наслідки. І це — найправильніша бездумність у моєму житті.

Я знову цілую її в чоло, вона піднімається, і наші губи знову зустрічаються, знову кладу руку їй на талію, на цей раз стискаючи тканину, і вона повторює мої рухи, стискаючи тканину футболки. Ми блукаємо руками по одягу, в очікуванні, хто перший зробить крок. І врешті-решт, я ледь піддіваю її худі й таки торкаюся шкіри, від чого Аліса сіпається, й видихає мені в губи…

— Ти обіцяв диван, — муркоче вона.

— Збрехав, — зізнаюся без краплі сорому. — Уперше за ду-уже довгий час і ні краплі не шкодую.

Вона сміється — по-справжньому, дзвінко, — і цей звук я теж хочу запам'ятати. Разом з усім іншим у цій ночі, яку більше ніхто й ніколи в нас не забере.

— Ні, зачекай, — Аліса піднімається, і починає судомно ходити по вітальні, — стоп, це все неправильно, тобто ні-і, я… я хотіла б… просто…

— Ліс, гей, Ліс, — я піднімаюся і підхожу до неї, — все добре… чесно. Я… я ж не для цього приїхав, я приїхав до тебе. Хочеш диван? Окей… Добре… Якщо ти, справді так хочеш.

— Я…

— Все ще боїшся, так? — питаю, боючись знати відповідь.

— Боюсь завтра… ти-ти, Боже. Не варто було тобі приїжджати. Тобі не можна зустрічатися з фанаткою. — Аліса скуйовджує собі ще вологе волосся.

— Ей, — я обережно ловлю її за зап'ясток, зупиняючи це судомне ходіння по вітальні. Не тягну до себе. Просто тримаю, щоб вона зупинилась і подивилась на мене. — Подивись на мене. Будь ласка.

Аліса піднімає очі — і в них стільки всього, що я ледь не забуваю ту дещицю англійської, яку так довго підтягував заради саме цих розмов.

— «Не можна зустрічатися з фанаткою», — повторюю я її слова тихо, без образи. — Знаєш, скільки разів я чув слово «не можна» за останні роки? Не можна те, не можна се, не можна показувати, що втомився, не можна злитися, не можна просто зникнути на один вечір. — Я легко проводжу великим пальцем по її зап'ястку. — Я приїхав сюди саме тому, що втомився від «не можна». І ти — єдине «можна», яке я обрав сам.

Вона мовчить. Дихає нерівно.

— Завтра нікуди не дінеться, — продовжую. — Я не буду брехати, що все буде легко. І не буду казати, що збіса тебе хочу. Я хочу… Дуже хочу. Проте так, буде преса, якщо колись хтось дізнається. Будуть місяці, коли ми будемо тільки голосами в телефоні, як і були. Буде різниця в часі, через яку я писатиму тобі о четвертій твоєї ночі. Все це буде. — Я роблю паузу, добираючи слова. — Але воно буде і якщо я зараз піду. І якщо залишусь. Різниця тільки в тому, чи будемо ми проживати це разом, чи кожен окремо, вдаючи, що нам байдуже.

— Ти надто спокійно про це говориш, — шепоче вона.

— Бо я про це думав, — чесно кажу. — Кожен день в армії я мріяв про цей день, про ці крихти моментів, які в нас були б, коли ми щойно б зустрілися. Ти думала, я просто так вибіг з того літака? Я все прорахував. Все, крім одного — що ти скажеш, коли я нарешті опинюся тут.

Аліса тихо, надламано сміється — і нарешті сідає назад на диван, підтягуючи коліна до грудей. Я опускаюсь поруч, лишаючи між нами трохи місця. Не тисну.