Тиша 2.0

— Ти пахнеш весною... — бубню Чіміну в плече, і відчуваю, як він здригається від сміху.

Я все ще не можу повірити в це. Не можу усвідомити, що мене зараз обіймає той самий Пак Чімін із BTS, що він слідкував за мною, чекав, можливо, навіть більше, ніж я, і що кинув все, аби почути мою істерику... Я навіть приблизно не могла уявити собі таку ситуацію... а точніше, могла, просто зазвичай забороняла собі це робити, забороняла мріяти.

— Прогуляємося? — питає Чімін.

— Треба Роба попередити, — я намагаюсь виплутатися з його обіймів, проте Чімін тільки сильніше стискає руки на моїй талії, майже до болю, але я і не проти... Просто... Я впевнена, що письменник, до якого я приїхала, точно не так уявляв собі цей тиждень.
— Чімін, — кличу я.

— Тобі сподобалося? — питає він.

— Що саме? — пискаю я, сподіваючись, що він не буде і далі мене випитувати про почуття, бо я вже і так сказала забагато.

— Що я приревнував, — відповідає Чімін.

— А це справді були ревнощі? — я намагаюсь переключитися з себе на нього, проте невдало.

— Так, — коротко відповідає Чімін.

Я мовчу, що явно не влаштовує хлопця, він відсторонюється на декілька сантиметрів, не розриваючи обіймів, і зазирає в мої заплакані очі. Мені перехоплює подих, і я вкотре не можу стримати своє серце, воно само по собі пробилося через мою грудну клітину й напористо стукає в його.

Він не одразу відпускає мене. І я не наполягаю. Хвилину, може дві, ми просто стоїмо так — два силуети під ліхтарем, яких ніхто навколо не впізнає, бо хто б подумав, що це можливо. Я — менш за всіх.

— Ходімо, — нарешті каже Чімін, але руки з моєї талії не прибирає. Натомість одна ковзає нижче, до моєї долоні, і він просто переплітає наші пальці. Так буденно, наче ми робили це вже сотні разів. — Я теж хочу дещо сказати твоєму письменнику.

— Що? Ні-ні, — я знову смикаюсь, але він уже веде мене назад до кавʼярні, неквапно, наче в нас попереду ціла вічність, а не вкрадені кілька днів. — Ти не можеш просто...

— Можу, — перебиває він і скоса дивиться на мене, натягуючи маску назад. — Хочу подякувати людині, яка привезла тебе туди, де я зміг тебе наздогнати.

Я мовчу. Бо що тут скажеш. А ще тому, що його долоня тепла, і це тепло чомусь розходиться кудись далеко за межі однієї руки.

Роб чекає за тим самим столиком, з уже третьою, мабуть, чашкою кави і виразом обличчя людини, яка все зрозуміла ще до того, як ми вийшли. Коли ми заходимо — разом, за руки — він тільки піднімає брову й відкидається на спинку крісла.

— То все-таки в хлопцеві річ, — каже він, і в голосі більше тепла, ніж насмішки.

— Робе, я... — починаю, але слова застрягають.

— Дякую, що подбали про неї, — каже Чімін англійською, простягаючи вільну руку. — Я знаю, як це виглядає, і це дуже неввічливо ось так її викрадати, але... я чекав цієї зустрічі занад-то довго.

Роб дивиться на нього довгу секунду — не як фанат, не як хтось, хто впізнав зірку, а як людина, що зважує іншу людину. Потім таки тисне простягнуту руку.

— Я подбав про неї, бо вона того варта, — каже він спокійно. — А далі вже ваша черга не наробити дурниць. Обох вас.

Я відчуваю, як щоки палають. Чімін поруч тихо сміється, і це вібрує крізь наші зчеплені пальці.

— Я заберу свої речі з квартири, якщо... — намагаюсь скласти бодай якийсь план, бо хтось же має, але Роб тільки махає рукою.

— Квартира оплачена до кінця тижня, Ліс. Нікуди не дівайся. — Він підводиться, лишає на столику купюру й кидає на мене останній погляд — той, у якому стільки всього, що я ледь не плачу знову. — Подзвони мені, коли... коли все владнаєш. У голові передусім. І не забудь за фан-зустріч.

І йде. Просто так. Залишаючи мене наодинці з тим, кого я півроку ігнорувала.

— Він мені подобається, — каже Чімін, дивлячись Робу вслід.

— Він хороший, — погоджуюсь я тихо. — Кращий, ніж я заслуговую.

Чімін повертається до мене так різко, що я здригаюсь.

— Ще раз скажеш про себе щось таке, — промовляє він повільно, ретельно добираючи кожне англійське слово, — і я почну ображатися по-справжньому.

— Чімін...

— Прогуляймося, — повторює він своє перше прохання, і цього разу я не сперечаюсь.

Проте, коли він розвертається, я нарешті бачу рюкзак на його плечах, і ледь дочекавшись, коли ми знову дійдемо до набережної, питаю:

— Чому ти з рюкзаком?

— Не встиг ще...

— То в тебе немає готелю? — я зупиняюсь посеред тротуару, коли до мене нарешті доходить очевидне. — Чімін. Ти прилетів через пів світу і навіть не зняв готель?

Він зупиняється на крок попереду, і вуличний ліхтар робить його профіль майже золотим.

— Я не дуже думав про сон, коли вибігав з літака, — каже він, і кутик губ підіймається. — Я думав про те, що ти знову зі мною попрощаєшся раніше, ніж я встигну сказати "Привіт".

— Це... — я хочу сказати "нерозсудливо", "по-дитячому", "небезпечно", але натомість видихаю, — це божевілля.

— Угу, — погоджується він легко. — Але, як і сказав Роб, ти цього варта.

— То що ти збираєшся робити? — питаю, намагаючись перевести тему. — Ночувати на лавці біля Темзи? Тебе ж за годину сфотографують.

Чімін мовчить секунду. А потім дивиться на мене — обережно, наче перевіряє лід, перш ніж ступити.

— Твоя квартира проплачена на тиждень... — каже він тихо.

Серце робить той самий кульбіт, від якого я вже встигла відвикнути за місяці мовчання.

— Я не... — починаю.

— Просто щоб не на лавці, — перебиває він швидко, піднімаючи долоні, наче здається. — Я ляжу на дивані. Чи на підлозі. Чи де скажеш. Алісо, я не для цього прилетів. Я прилетів, бо мені набридло, що єдина реальна людина в моєму житті — це сірі дужки на екрані.

І от що з цим робити? Як сперечатися з людиною, яка щойно сказала вголос те саме, що я тижнями ховала навіть від себе? Я... Як мені... Боже, я ж знала, що не зможу йому відмовити у спілкуванні телефоном, а зараз, коли він ось так поруч — я пропала...