Прощання...

2025 рік...

Минули місяці. Думаєте, що я просто сиджу на місці і чекаю, коли Чімін напише? Ні. Я пішла до спортзалу — спочатку через злість на себе, потім через звичку, а потім зрозуміла, що мені там подобається. Я ще більше працюю, вивела компанію на вищий рівень — тепер в нас з Назаром є кілька іноземних партнерів, і моя англійська нарешті не соромить мене так, як раніше. Я зняла нарощене волосся — і виявилось, що своє не таке вже й страшне. Скинула ті зайві кілограми — але не заради когось, просто так вийшло.

Хлопець за вісім тисяч кілометрів надихає мене жити краще, ніж всі навколо. Парадокс.

Але є одна річ, яка не змінилась, — і з нею я не знаю, що робити.

Щоразу, коли Назар підходить ззаду і кладе руки мені на плечі, — я напружуюсь. Не помітно, але він є — той самий клубок нервів десь під ребрами. Коли він приїжджає без попередження — а він досі приїжджає саме так — я першою думкою перевіряю, чи є повідомлення від Чіміна, і тільки потім відчиняю двері. Коли він торкається моєї руки за вечерею — я думаю про іншу руку. Про той перший дотик у сні, в порожній залі з видом на море.

Я нікому про це не кажу. Ксюші — ні. Назару — тим паче.

Чімін пише мені про свій день — скупо, але регулярно. Я пишу йому про свій — і дивуюсь, наскільки легше мені говорити правду людині, яку я ніколи не бачила живою. Він знає про мене вже більше, ніж Назар за три роки. І це не його провина — це моя.

Одного вечора, коли Назар лишився ночувати, ми лежали в темряві, він вже засинав, а я дивилась у стелю і думала: якби зараз написав Чімін — я б встала, кинула б все, зірвалася з місця назустріч Чіміну. Без вагань. І це перше, що мене по-справжньому злякало.

Бо я вже знаю відповідь на питання, яке боюсь поставити собі вголос.

Я хочу більше. Більше, ніж може дати переписка о другій ночі. Більше, ніж "як справи?" чи "в мене був поганий день, поговоримо?". Але навіщо я йому — окрім просто ось так... Я не його світ. Я просто вікно в нього.

А Назар — моє вікно в реальність, в яке мені давно стало не цікаво дивитися.

Два фронти. І я більше не можу так.

Якось увечері, коли Назар поїхав, а Чімін мовчав — я написала Робу. Це шістдесятирічний письменник, який проживає наразі в Лондоні, має тринадцять книг, і всі з них — бестселери, і з яким я періодично спілкуюся. Він навіть сам мені писав, коли в нас був масований обстріл.

Ми знайомі з тих часів, коли мені було сімнадцять і я знайшла його книгу випадково в інтернеті, написала йому в коментарі щось безглузде, а він відповів. З тих пір так і спілкуємось — рідко, але завжди так само, наче й не було перерви.

Він відповів через кілька годин, як завжди. Ми говорили про його нову книгу, про мою роботу, він жартував, я сміялась. Все як зазвичай.

І от я сиджу, читаю його повідомлення — розумні, дотепні, живі — і чекаю. Чекаю того самого відчуття. Того, коли серце пропускає удар і руки стають неслухняними. Коли хочеться перечитати одне речення тричі просто тому, що воно від нього.

Нічого.

Мені добре з Робом. Легко, тепло, звично. Але я не випадаю з реальності. Не притискаю телефон до грудей після розмови. Не посміхаюсь у темряві.

Я закрила переписку і довго дивилась у вікно.

Чімін став іншим. Не айдолом з улюбленої групи — хоча і це теж. Не голосом з навушників під час пробіжки. Просто — людина. Яка знає, що я сова, що не люблю понеділки, і що середи не люблю, тому що в мене вже вироблена прикмета — в середу трапиться щось лихе, що в мене сіре середовище буває по вівторках. І ця людина одного разу написала мені о п'ятій ранку тільки тому, що побачила фото моря і подумала про мене. Реальна людина. І це так несподівано і приголомшливо.

Бо з реальною людиною вже не скажеш собі — це просто фанатська мрія, це пройде, це несерйозно. З реальною людиною все набагато складніше, де б Чімін не був...

Скільки йому залишилося до дембелю? Кілька тижнів? І що далі? Таак, я стала наче жити... Але що буде зі мною, коли в Чіміна не буде потреби в комусь? Коли не потрібно буде виговоритися комусь, як йому важко? Він буде знову в своїй стихії... в оточенні своїх хлопців, в оточенні купи менеджерів, дівчат, фанаток... То нащо йому проста дівчина з України? Що я йому зможу дати потім?

І від цього болючіше...

Наступного ранку я прокинулась раніше будильника, вперше, напевно, за все життя, бо мені треба як мінімум пʼять будильників, щоб таки встати. Я лежала і дивилась у стелю, і думала про одне: треба вирішити.

Не завтра. Не після того, як він вийде з армії. Не коли стане легше — бо легше не стане, не для мене, я вже знала це напевно. Зараз.

Назар приїхав в обід, у мій, наш точніше вихідний, і хоча він написав попередньо, що заїде і що він хоче прогулятися по парку Шевченка, від якого я не так далеко живу, проте мене все одно калатало від дратування. Я не хочу... Я повинна бути в цій реальності... Назар — гарна людина, просто я не хочу. Він був у доброму настрої, говорив багато, і я дивилась на нього — на його руки, на те, як він жестикулює, на знайому сорочку, яку бачила вже сотні разів — і думала: я його знаю. Я справді його знаю. Три роки — це не мало.

Але я не знаю, коли востаннє хотіла, щоб він залишився, після ось таких побачень. Я не хочу його запрошувати, проте і не впевнена, що він буде питати мене:

— Ти мене слухаєш? — спитав Назар.

— Так, — збрехала я.

Він здивовано подивився на мене, проте промовчав. Так, Назар не дурний. Він давно щось відчуває — я бачу це по тому, як він іноді замовкає посеред речення і просто дивиться на мене, наче чекає, що я сама скажу.

Але я мовчу. Бо не знаю, як пояснити те, що сама не до кінця розумію.

Ввечері, коли він нарешті поїхав, я сіла на кухні з холодною кавою і відкрила додаток.

Повідомлень не було. Чімін мовчав вже декілька діб — це траплялось, я звикла. Але сьогодні тиша відчувалась інакше. Гострішою, ніж будь-коли.